У новому випуску ретро-шоу «DVD» на каналі УТ‑2 історик і дослідник Єгор Стадний та ведучий Юрій Федоренко переглядають архівні сюжети Суспільного про українські 90‑ті. Один із них — репортаж про аудіо‑ та відеопіратство і нелегальне програмне забезпечення. Через цифри, інтерв’ю на вулицях і власні спогади співрозмовники відтворюють те, як масове піратство сформувало ставлення українців до авторського права і, зрештою, підштовхнуло до моделей підписок і легального софту, якими живе сучасний IT‑ринок.
220 мільйонів у тіні: економіка піратської України
Архівний сюжет починається з цифр, які сьогодні виглядають майже фантастичними. Журналісти наводять оцінку:
«В Україні загальний обіг тіньового ринку аудіо-відеопродукції, програмного забезпечення та книжкової продукції за мінімальними підрахунками становить близько 220 млн доларів США».
Йдеться саме про «тіньовий» обіг — гроші, які проходили повз податки та правовласників. Окремо в сюжеті підраховують прибутки піратів лише від аудіокасет:
«Прибутки тіньовиків від розповсюдження аудіокасет становлять в Україні понад 50 млн доларів США. У середньому аудіопіратство становить 80%».
На той момент касетний ринок в Україні фактично був піратським за замовчуванням: ліцензійні видання існували, але залишалися маргінальними. Переважна більшість покупців навіть не задумувалася, хто отримує гроші за музику.
Схожа ситуація — із компакт-дисками. У сюжеті йдеться, що за рік в Україні продається «майже 8 млн штук» CD, але два вітчизняні заводи не мають міжнародних кодів маркування. Це створювало ідеальні умови для підпільних цехів: диск виглядає як «справжній», а відстежити його походження майже неможливо.
Паралельно журналісти попереджають: у Болгарії та Китаї тоді якраз «ліквідовані підпільні лінії», і є ризик, що піратське виробництво переміститься до країн СНД, зокрема в Україну. Це мала бути не тільки внутрішня проблема, а й фактор міжнародного тиску.
Microsoft як жертва — і як стратег на майбутнє
Окрема частина сюжету присвячена комп’ютерним програмам. Звучить формулювання, яке дає зрозуміти масштаб явища:
«За даними корпорації Microsoft… 96% її продукції, що використовується в Україні, — викрадені копії».
Тобто практично весь Windows і офісні пакети в країні були піратськими. Стадний і Федоренко прямо кажуть: «всі ми діти піратського софта». Для пересічного користувача інша опція майже не існувала.
Важливий контекст, який озвучують у студії: фахівці тоді пояснювали ситуацію не лише бідністю населення, а й тим, що:
«Фахівці вважають, що така ситуація в Україні виникла через відсутність відповідної нормативної бази з питань оподаткування та захисту авторських прав».
Не було ні зрозумілих правил гри, ні відчутного ризику за використання неліцензійного софту.
Проте саме Microsoft, за словами Стадного, однією з перших намацала шлях, як конвертувати піратську країну в лояльний ринок. Коли «почались якісь рухи з тим, щоб піратське прикручувати», компанія обрала тактику не репресій, а звикання до бренду:
«Microsoft… коли вже трошки почались якісь рухи з тим, щоб піратське прикручувати, перше, що зробили — пішли по універам роздавати безкоштовну ліцензію на свій софт».
Розрахунок простий: студент звикає до продукту, вчиться працювати саме з ним, і далі, потрапивши на ринок праці, уже готовий або вимушений платити — сам чи через роботодавця. У випуску наводять схожу логіку на сучасному прикладі: в одному з університетів вивісили плакати на кшталт «Отримуй Fusion 360 безкоштовно». Для комерційного користувача цей же продукт уже платний, але в «людській» ціновій категорії.
Авторське право як щось «чужорідне»
Архівний репортаж показує вуличне опитування киян про піратські касети. Частина респондентів виступає проти: наголошують, що «піратство — це є піратство», ліцензійний продукт «приємніше слухати», а піратство — це «вкрасти гроші просто у виконавця». Звучить і згадка базового поняття: «інтелектуальна власність».
Але Стадний звертає увагу: такий голос — радше виняток, а не правило. Людина, яка каже, що страждає автор, очевидно «в темі» — або артист, або хтось із музичного середовища. Для більшості українців 90‑х і навіть початку 2000‑х ідея, що хтось у країні може реально захищати свої авторські права, була майже відсутня.
Навіть аргументація авторів сюжету побудована так, ніби Україна тут радше транзитна територія чужих інтересів. Журналісти наголошують: від піратства «дуже потерпають» правовласники з «Європейського Союзу і США», бюджет України втрачає «мільйони гривень, що осідають у закордонних банках ділків тіньового бізнесу», а порушення прав інтелектуальної власності може залишити країну «осторонь світової спільноти» через можливі «значні фінансові санкції».
Тобто акцент — не на правах українських авторів, а на зовнішньому тиску і міжнародному іміджі. Стадний прямо підкреслює: «нам то пофіг, бо в нас немає ніякої інтелектуальної власності» — саме такою була масова оптика. Власні музиканти й розповсюджувачі контенту фактично залишалися беззахисними: випустив пісню — за кілька днів вона вже їде в маршрутках із касет, з яких ти нічого не отримуєш.
Ще одна деталь — «маскування» піратів. У сюжеті зазначено:
«Пірати вже навчилися робити для своєї продукції і високоякісну поліграфію, і навіть підробляти голографічні наклейки».
Тому чимало покупців «навіть не здогадуються, що це фальсифікат». Межа між «сірим» і «білим» продуктом для пересічного споживача стиралася не лише юридично, а й візуально.
Бідність проти моралі: чому піратство здавалося нормою
У вуличних коментарях звучить фраза, яка добре резюмує суспільний компроміс тих років:
«Моє мнение надо, что люди начали зарабатывать в этой стране. Тогда они начнут покупать нормальную продукцию, а не пиратскую».
Стадний погоджується: Україна «неминуче мала пройти через цю фазу», бо «ми були бідні». Поки зарплат не вистачало навіть на базові потреби, дешеві піратські касети й диски сприймалися як соціально прийнятний спосіб долучитися до культури.
Він підкреслює, що ще до епохи масових цифрових підписок, «до умовних 10-х років», коли моделі subscription тільки почали заходити в життя, українці вже переходили до стадії, коли «могли собі дозволити щось ліцензійне», принаймні у сфері аудіо й відео. Після періоду бідності 90‑х і поступового економічного зростання 2000‑х суспільство стало заможнішим, а легальний контент — відносно доступнішим.
На цьому тлі поступово міняється і поведінка правовласників. Стадний звертає увагу, що «найпоширеніший софт» зміщує цінову стратегію в бік «людських» сум, а там, де продукт масовий, виробники запропонували або безкоштовні освітні ліцензії, або порівняно недорогі персональні підписки. Це знову ж таки логіка: підсадити на продукт у навчанні — і монетизувати в професійному житті.
Підписки як друга хвиля легалізації
Архівний сюжет завершується офіційним коментарем: держава створює «спеціальну урядову комісію» з протидії піратству при Кабміні, яку очолює віцепрем’єр, і має дві задачі: не допустити потоку нелегальної продукції та «наповнювати ринок» якісним легальним контентом.
Стадний і Федоренко дивляться на це вже з точки зору людей, які живуть у світі Spotify, Steam, Adobe Creative Cloud та інших сервісів. Вони наголошують, що світова індустрія відповіла на піратство не лише посиленням контролю, а й зміною самої бізнес-моделі — переходом до підписок. Підписка дає зручність, постійні оновлення і часто — низький поріг входу, який прямо конкурує з «безкоштовністю» піратства.
І хоча в цьому випуску не йдеться про конкретні західні сервіси, загальний висновок прозорий: масове піратство змусило і глобальні корпорації, і локальні ринки шукати формули, де користувачеві легше й логічніше заплатити, ніж шукати «ломаний» диск.
Стадний окремо підкреслює, що, на його відчуття, сьогодні для 10–12‑річних дітей ситуація принципово інша: їм уже не настільки природно ставити собі неліцензійний софт, як це було для покоління, у якого «завжди було кілька дисків з інсталяторами всього, що треба».
Це не лише наслідок вищих доходів чи «європейських норм», а результат тривалого етапу, який починався зі 96% піратського Windows, «лівих» касет і підроблених голограм.
Висновок: як тіньовий ринок створив основу легального
Історія українського піратства 90‑х і початку 2000‑х — це не лише про «дикі часи», коли авторське право було порожнім звуком. Це й про те, як ринок, держава та глобальні гравці на кшталт Microsoft поступово вчилися жити в реальності, де:
- більшість населення не готова платити «західну» ціну,
- нормативна база відсутня або не працює,
- а пірати можуть забезпечити якість і упаковку, не гірші за легальний продукт.
З цієї відправної точки Україна прийшла до моделі, де:
- університети офіційно роздають студентам безкоштовний доступ до складного софту;
- масові продукти стають відносно дешевими в рамках підписок;
- а суспільна дискусія про авторське право нарешті включає не лише «Європейський Союз і США», а й інтереси українських авторів.
Тіньовий ринок на сотні мільйонів доларів і 96% «викраденого» софту виявилися не лише проблемою, а й каталізатором: змусили індустрію шукати нові способи заробітку, а користувачів — поступово перевчатися на легальний контент.
Дорога від піратської касети до офіційної підписки в смартфоні виявилася довгою, але повністю зрозуміти сучасний український IT‑ринок без цих «диких» 90‑х неможливо.
Джерело
YouTube: «Братки, рекет, банкопад, ФОПи та смертна кара. Українські 90-ті. dvd #2»