Командир підрозділу ударних наземних роботизованих комплексів (НРК) бригади «Азов» Нацгвардії України Михайло Малкуш за останній рік пройшов шлях від інженера й пілота до людини, яка відповідає за бойове застосування цілої групи роботів. Його підрозділ спеціалізується саме на ударних платформах, а не на логістиці, і працює безпосередньо «в контакті» з ворогом. Цей досвід дає рідкісну можливість подивитися на ринок НРК не очима виробників чи волонтерів, а з точки зору підрозділу, який щодня намагається перетворити метал, електроніку й софт на реальні ураження противника.
На цьому тлі особливо контрастує історія великих турельних НРК з кулеметами. Вони стали одним із символів «роботизованої війни» в публічному просторі, але їхня реальна ефективність виявилася набагато скромнішою, ніж обіцяли презентації. Малкуш дає цьому явищу жорстку, але аргументовану оцінку — від конструкції й енергетики до маскування та статистики уражень.
Малі колісні проти великих турельних: різні філософії війни
Ще минулого року Малкуш послідовно відстоював ідею: майбутнє наземної робототехніки на фронті — за малими, дешевими, швидкими колісними платформами, а не за великими гусеничними «танчиками». За дев’ять місяців інтенсивної роботи в «Азові» ця позиція лише зміцнилася.
Підрозділ активно використовує малі колісні НРК типу «Гієна» та «Мангал». «Мангал» виробляє компанія «Буревій», виробник «Гієни» залишається непублічним. Обидві платформи, попри свої нюанси, Малкуш називає «робочою історією» — за умови доопрацювання під бойові реалії.
Ключова відмінність цієї філософії від «важких» турельних НРК — пріоритет швидкості, габаритів і вартості над вогневою потужністю. Малий колісний дрон складніше виявити, легше замаскувати, він швидше змінює позицію й дешевше коштує. У ситуації, коли фронт насичений FPV-дронами, артилерією й розвідкою, це не просто тактична перевага, а питання виживання платформи.
Великі турельні НРК з кулеметами, навпаки, будувалися навколо ідеї «робота-кулеметника», який з дистанції до кілометра вестиме вогонь по противнику, замінюючи або підсилюючи піхоту. На практиці виявилося, що така конструкція погано співіснує з сучасним полем бою.
Енергетика й «Мангал»: чому доводиться подвоювати батареї
Навіть малі колісні платформи, які «Азов» отримує від держави, доводиться суттєво переробляти. Найяскравіший приклад — «Мангал». У штатній комплектації запас ходу й автономність виявляються недостатніми для реальних бойових задач, тому підрозділ Малкуша фактично стандартизував підхід: подвоювати ємність батарей.
Отримані від держави «Мангал» доопрацьовуються шляхом встановлення спарених батарей. Замість того, щоб викидати штатні акумулятори й замінювати їх на інші, інженери підрозділу збирають «спарки» — ставлять по дві батареї на один дрон. Так вдається суттєво збільшити запас ходу без втрати вже наявних ресурсів.
За словами Малкуша, це не поодинокий випадок, а радше правило: у підрозділі зазвичай подвоюють ємність батарей на НРК порівняно зі штатною комплектацією. Це стосується не лише «Мангалів», а й інших платформ, які потрапляють на фронт у вигляді «готових виробів».
Такий підхід демонструє системну проблему ринку: виробники часто проектують НРК, виходячи з лабораторних умов або коротких демонстраційних місій, тоді як бойове застосування вимагає значно більшого запасу енергії. Для великих турельних платформ ця проблема ще гостріша: важка конструкція, кулемет, боєкомплект, бронювання та додаткове обладнання різко збільшують споживання енергії, а отже — або зменшують тривалість місії, або змушують ставити ще більші й важчі батареї. Це замкнене коло, яке робить такі НРК ще повільнішими й помітнішими.
Статистика, яка б’є по міфах: сотні роботів — одиниці уражень
Найбільш контрастний розрив між очікуваннями й реальністю проявився в статистиці бойового застосування великих ударних НРК з кулеметами. Малкуш наводить конкретні цифри, отримані від виробників.
Один із виробників турельних НРК з кулеметом за чотири місяці відвантажив близько 500 комплексів. Результат — лише одне підтверджене ураження. Інший виробник, який поставив сотні подібних виробів, станом на осінь 2024 року мав нуль підтверджених уражень.
За оцінкою Малкуша, зараз, коли таких платформ на фронті вже тисячі, загальна кількість підтверджених уражень зросла до «десятків». Але в масштабі поставок це мізерний показник. Якщо співвіднести кількість відправлених на фронт турельних НРК з кулеметами з кількістю задокументованих результатів, ефективність виглядає вкрай низькою.
Причини цього — не в «поганих пілотах» чи «неправильній тактиці», а в самій конструкції й концепції застосування. Більшість таких НРК просто не доживає до виходу на ціль. Вони знищуються ще на підході — через великі габарити, низьку швидкість і відсутність продуманого маскування.
У сучасній війні будь-який великий, повільний об’єкт на відкритій місцевості стає легкою здобиччю для FPV-дронів, артилерії й протитанкових засобів. Турельні НРК з кулеметами, які рухаються зі швидкістю близько 6 км/год, фактично перетворюються на «стоячу велику ціль». Цю формулу Малкуш використовує не як метафору, а як точний опис того, як їх бачить ворог.
Швидкість 6 км/год як вирок: коли робот — це просто мішень
Одна з ключових технічних характеристик, яка визначає живучість НРК на полі бою, — швидкість. Для багатьох серійних турельних платформ вона становить близько 6 км/год. На папері це виглядає як «нормальний пішохідний темп», але в умовах фронту така швидкість означає одне: робот майже не має шансів вийти на позицію, не потрапивши під удар.
FPV-дрони, які стали масовою зброєю на обох сторонах фронту, працюють на порядки швидше. Навіть відносно повільні моделі легко наздоганяють і вражають ціль, яка рухається зі швидкістю людини. Якщо до цього додати великі габарити турельних НРК, їхню високу помітність у тепловізорах і відсутність системного маскування, стає зрозуміло, чому більшість таких роботів знищується до того, як вони встигають відкрити вогонь.
Малкуш прямо говорить: при швидкості близько 6 км/год багато серійних НРК фактично є «стоячою великою ціллю» для ворожих FPV. Це не просто образний вислів, а підсумок численних епізодів бойового застосування, де повільні платформи не встигають ані зайняти позицію, ані змінити її у відповідь на загрозу.
На цьому фоні малі колісні НРК виглядають значно життєздатнішими. Вони легші, швидші, їх простіше сховати в рельєфі місцевості, закинути в окоп, вивести на позицію коротким ривком, а потім так само швидко відкотити назад. У поєднанні з меншим силуетом це дає їм шанс пережити перший контакт з противником — те, чого часто позбавлені великі турельні платформи.
Дальність вогню: міфічний кілометр проти реальних 10–100 метрів
Ще один важливий аспект — реальна, а не заявлена виробниками, дальність ефективного вогню турельних НРК. На презентаціях часто звучать цифри 800 метрів або навіть 1 кілометр. У теорії це виглядає привабливо: робот із кулеметом, який з безпечної відстані «піджимає» противника, не підставляючи під вогонь піхоту.
Практика виявилася іншою. За спостереженнями Малкуша, більшість уражень, яких вдається досягти турельним НРК, відбувається на дистанціях 10–100 метрів. Тобто фактично в межах ближнього бою, де перевага «дальності» кулемета нівелюється, а на перший план виходять маневреність, швидкість і можливість сховатися.
Причин кілька. По-перше, для роботи на 800–1000 метрів потрібна дуже якісна оптика, стабілізація, точне наведення й підготовлений оператор. По-друге, щоб вийти на таку позицію, робот має подолати значну відстань під вогнем і в зоні дії ворожих дронів. По-третє, на таких дистанціях противник зазвичай уже має розгорнуті свої вогневі засоби й засоби спостереження.
У результаті турельні НРК з кулеметами часто змушені працювати майже «впритул», де їхні габарити й повільність стають критичним недоліком. Вони не встигають змінити позицію, якщо по них відкривають вогонь, і не можуть швидко «вискочити» з небезпечної зони, як це роблять малі колісні платформи або піхота.
Маскування як забута інженерія: чому великі платформи «світяться»
Окрема лінія критики Малкуша — маскування. За його словами, виробники НРК приділяють цьому аспекту вкрай мало уваги, особливо коли йдеться про великі турельні платформи.
Проблема комплексна. Великі НРК мають значний силует, часто з прямими лініями й характерними контурами, які добре помітні в оптиці й тепловізорах. До цього додаються відкриті металеві поверхні, відсутність продуманих екранів, сіток, змінних «оболонок», які б ламали форму й зменшували теплову помітність. У результаті навіть статичний робот стає легкою ціллю для розвідки, а рухомий — тим більше.
Підрозділ Малкуша вже має власний досвід роботи з великими НРК. Два їхні турельні роботи оснащені кулеметами Browning і настільки габаритні, що просто не вміщаються в автомобіль T5. Це яскравий індикатор масштабу платформи. Такі машини складно не лише сховати, а й банально доставити на позицію без привернення уваги.
На цьому тлі показовою є позиція НКОР — одного з гравців на ринку НРК. За словами Малкуша, компанія планує найближчим часом постачати всі свої НРК уже з елементами маскування. Це свідчить про те, що частина виробників починає усвідомлювати важливість цього аспекту й вбудовувати його в базову комплектацію, а не залишати на відкуп підрозділам.
Однак загалом ринок ще далекий від того, щоб маскування сприймалося як така ж невід’ємна частина конструкції, як ходова чи система керування. Поки цього не станеться, великі турельні НРК залишатимуться «світляками» на полі бою, які ворог бачить раніше, ніж вони встигають реалізувати свій потенціал.
Нішевий інструмент, а не універсальна зброя
Попри всю критику, Малкуш не відкидає турельні НРК з кулеметами як клас. Він бачить для них нішу — але зовсім не ту, яку їм намагалися приписати спочатку.
На його думку, великі повільні НРК з кулеметами можуть бути корисними як спеціалізований інструмент у погану погоду, коли БПЛА не літають. У таких умовах зменшується загроза з боку FPV-дронів і розвідувальних коптерів, а отже, у важких платформ з’являється більше шансів вийти на позицію й відпрацювати по противнику.
Це важливе уточнення: проблема не в самому факті наявності кулемета на роботі, а в спробі зробити з такої платформи універсальну зброю «на всі випадки війни». У реальності турельні НРК з кулеметами — це радше інструмент для специфічних сценаріїв, де обмежена видимість і погана погода частково нівелюють їхні конструктивні недоліки.
У всіх інших випадках, особливо в умовах насиченого дронами фронту, ставка на великі повільні платформи виглядає сумнівною. Вони занадто дорогі, занадто помітні й занадто вразливі, щоб виправдати себе як масове рішення.
Висновки: ринок НРК потребує тверезої статистики, а не красивих відео
Досвід підрозділу ударних НРК «Азову» оголює ключовий розрив між уявленнями про «роботизовану війну» й тим, як вона виглядає насправді. Великі турельні платформи з кулеметами, які стали вітриною багатьох проєктів, демонструють вкрай низьке співвідношення між кількістю поставлених виробів і підтвердженими ураженнями. Причини — у фундаментальних речах: габарити, швидкість, енергетика, маскування.
На цьому фоні малі колісні НРК, які Малкуш послідовно відстоює як базову концепцію, виглядають значно більш адекватною відповіддю на виклики фронту. Вони краще вписуються в реалії насиченого дронами поля бою, де виживає не той, у кого більший кулемет, а той, кого складніше знайти й влучити.
Для ринку НРК це означає одне: час красивих рендерів і демонстраційних роликів минає. Настає етап, коли головним аргументом стає не калібр і вага платформи, а суха статистика уражень, втрачених роботів і реальних бойових місій. І в цій статистиці великі турельні НРК поки що програють.
Джерело
Ударні НРК, віддалене керування, власний софт, маскування. Спецвипуск fpv #28 з Михайлом Малкушем