На каналі AI Engineer розробник і серійний «хакер продуктивності» K (відомий як Kitze, @thekitze в X), якому в день виступу виповнилося 34, розповів, як від ейфорії навколо ChatGPT-плагінів він прийшов до радикально іншої моделі цифрового життя: самохостингових агентів, що працюють поверх власних даних. Його шлях — це не просто історія одного ентузіаста, а показовий зсув від «універсального чату» до інфраструктури, де головне не застосунки, а дані й агенти, які ними оперують.
Коли здавалося, що «все буде чат»: короткий тріумф універсального інтерфейсу
Пік хайпу навколо ChatGPT-плагінів став моментом, коли багатьом у галузі здалося, що традиційним SaaS-застосункам залишилися лічені роки. Kitze не був винятком. Коли OpenAI запустила плагіни, він буквально подзвонив дружині з фразою: «Все, кінець усім застосункам, кінець усьому SaaS. GPT з’їсть світ. Усе буде всередині чату. Benji безглуздий. Я змарнував роки».
Benji — його власний гігантський «life OS», над яким він працює вже 3–4 роки, намагаючись зібрати в одному місці десятки функцій: від рутини й календаря до харчування. На тлі плагінів ChatGPT ця багаторічна робота раптом виглядала зайвою. Якщо будь-який сервіс можна «підвісити» до одного універсального чат-інтерфейсу, навіщо взагалі окремі застосунки?
Цей момент ейфорії добре відображає тодішній настрій ринку: віра в те, що «один чат» стане новою операційною системою для всього. Але час показав, що реальність складніша. Плагіни не перетворилися на універсальний шар, який замінює всі інтерфейси. А для людей, які живуть у складних робочих і особистих контекстах, виявилося, що «один чат» не розв’язує головної проблеми — як змусити ШІ працювати з усім їхнім життям, а не з окремими запитами.
Claude Code як «не той шел»: чому термінал не став життєвим асистентом
Після хвилі захоплення ChatGPT-плагінами Kitze спробував інший підхід: замість того, щоб чекати ідеального універсального чату, він почав будувати власного агента поверх Claude Code. Модель від Anthropic тоді вже підтримувала tool calls і функції, тож здавалося логічним використати її як «мозок» для особистого асистента.
Він почав завантажувати в Claude Code так звані «personal skills» — навички й процедури, які мали б покривати реальні життєві задачі: податки, розбір пошти, керування to‑do, інші рутинні процеси. Ідея була проста: замість того, щоб вручну крутити десятки застосунків, делегувати це агенту, який знає його контекст і має інструменти для дій.
На практиці все вперлося в інтерфейс. Claude Code був побудований як терміналоподібне середовище для розробників. Для коду — зручно. Для «життєвого ОС» — ні. У цьому шеллі змішувалися «coding skills» і «personal skills», модель плуталася, а сам формат взаємодії був занадто технічним і далеким від того, як людина хоче спілкуватися з асистентом, що керує її життям.
Kitze намагався зрозуміти, як побудувати над Claude Code «правильний» асистентський шар, який би жив поверх цього середовища, але працював не лише з кодом. Проте врешті визнав: термінальний шелл — це «не та оболонка» для повсякденного асистента. Потрібен інший, більш природний інтерфейс, який не змушує користувача думати, що він працює в IDE.
Цей епізод важливий тим, що показує: навіть потужні моделі з інструментами не стають автоматично життєвими агентами. Інтерфейс і контекст мають не менше значення, ніж сам LLM.
Cloudbot і месенджери як справжній інтерфейс до агента
Поворотним моментом став Cloudbot, який створив розробник на ім’я Peter. На відміну від Claude Code, Cloudbot одразу пропонував те, чого бракувало: природний інтерфейс у вигляді звичних месенджерів. Можливість спілкуватися з агентом через WhatsApp або Telegram стала для Kitze тим самим «клацанням», якого не вистачало, щоб його уявлення про персонального агента стало практичним.
Він став одним із ранніх користувачів Cloudbot і приєднався до Discord-спільноти, коли там було менше сотні людей із налаштованими інстансами. Навіть сам Peter дивувався, як йому вдалося все підняти без нормального онбордингу. Відповідь була показовою: Kitze не заглиблювався в JSON-конфіги, а просто просив своїх ботів — Claude Code чи Codex — змінити налаштування, покращити пам’ять, щось полагодити. Він фактично використовував ШІ, щоб налаштовувати інфраструктуру для ШІ.
Цей підхід — коли користувач не знає, що саме в його JSON-файлах, але система працює, бо її конфігурують інші агенти, — демонструє ще один рівень абстракції. Агенти стають не лише інтерфейсом до даних, а й інтерфейсом до власної інфраструктури.
Месенджери в цій схемі виконують роль універсального, але не «універсального чату» в стилі ChatGPT, а персонального, прив’язаного до конкретного стеку агента. Для користувача це виглядає як звичайний діалог у WhatsApp чи Telegram, але за ним стоїть самохостингова система, яка має доступ до його файлів, сервісів і пам’яті.
Лобстер, OpenClaw і єдиний асистент для всього життя
На базі цієї ранньої спільноти Cloudbot поступово сформувався проєкт OpenClaw — стек для персональних агентів, який став для Kitze тим, чого він шукав із дитинства: способом з’єднати всі свої дані й задачі в одному асистенті.
Він настільки занурився в цю екосистему, що став одним із її найпомітніших облич. На першому мітапі у Відні з’явився в костюмі лобстера, а о другій ночі намалював логотип OpenClaw — того самого лобстера, який став символом руху. Далі були мерч, туторіали, подкасти, обговорення кейсів — спільнота, за його словами, перетворилася майже на «культ» із масовим «лобстерним» психозом.
Але за цією іронією стоїть серйозна технічна ідея. OpenClaw дозволив йому з’єднати в одному агенті все, що раніше було розкидано по десятках сервісів: Google Drive, iCloud, презентації, фотографії ще зі школи, незавершені бізнес-ідеї, робочі документи. Усе це стало єдиним корпусом, над яким асистент може міркувати, робити висновки, шукати зв’язки, планувати дії.
Для людини, яка з 10 років намагається побудувати «life OS», це виглядало як нарешті досяжне майбутнє. Не окремий застосунок для задач, окремий — для нотаток, окремий — для файлів, а один агент, який бачить усе й може працювати з цим як із цілісною картиною життя.
Цей підхід принципово відрізняється від моделі «універсального чату» на кшталт ChatGPT. Там користувач приносить запит і, у кращому разі, окремі файли. Тут агент живе всередині вашого цифрового середовища, має постійний доступ до всього корпусу й може будувати довгострокову пам’ять і стратегії.
Відмови від хмарних UI: чому самохостинговий асистент виявився переконливішим
Після того як OpenClaw запрацював як єдиний асистент поверх його даних, Kitze фактично перестав користуватися веб-інтерфейсами великих моделей. Він описує це як «повний хіпстер-режим»: жодного Gemini, жодного ChatGPT, жодного «хмарного Claude» у їхніх стандартних UI.
Причина не в самих моделях, а в тому, що вони більше не були центром його взаємодії. Центром став власний агент, який він «володіє»: він контролює файли, пам’ять, сесії, може видалити чи змінити все, що завгодно. Відчуття «повністю локального» асистента, навіть якщо окремі моделі все ще можуть бути хмарними, виявилося важливішим за зручність готових веб-інтерфейсів.
Це ще один симптом зміни парадигми. Якщо раніше користувачі мислили категоріями «який чат-бот кращий — ChatGPT чи Claude», то в агентно-центричному світі питання звучить інакше: «який стек агентів і даних я контролюю, а моделі — лише змінні компоненти всередині нього». Для Kitze це означало, що стандартні UI великих провайдерів стали другорядними, а подекуди й зайвими.
Дані понад застосунки: міграція з комерційних хмар у світ Nextcloud і Markdown
Щоб такий асистент працював по-справжньому, потрібен не лише агентний стек, а й правильна організація даних. І тут Kitze зробив, за його словами, радикальний крок: від людини, яка «завжди користувалася хмарою», він перетворився на «дратівливо самохостингового» користувача.
Логіка проста: якщо агент має бути здатен працювати з усім, що ви робите, дані мають бути там, де агент може їх вільно читати, індексувати й змінювати. Комерційні хмари з закритими API, обмеженнями доступу й прив’язкою до конкретних застосунків погано підходять для цього сценарію.
Він почав виводити дані з великих хмарних сервісів на власні ресурси: NAS, локальні машини, самохостингові сервіси на кшталт Nextcloud. Для всього, що потребує великої кількості API-викликів або MCP-процесів, він віддає перевагу локальним Markdown-файлам і структурам, які легко парсити й обробляти агентам.
Це не просто технічна оптимізація. Фактично він перебудовує своє цифрове життя з «аплікативно-центричної» моделі (де головне — застосунки, а дані живуть усередині них) на «даноцентричну» (де головне — дані, а застосунки й агенти — лише шари поверх них). Замість того, щоб підлаштовуватися під обмеження конкретних сервісів, він формує середовище, у якому агенти можуть вільно працювати з усім масивом інформації.
Показовий штрих — навіть повернення на Android. Причина не в уподобаннях до ОС, а в можливостях для агентів: на Android асистент може читати й чистити нотифікації, встановлювати й видаляти застосунки, виконувати дії, які на iOS практично недоступні. Для людини, яка мислить категоріями «що може зробити мій агент», це вагоміший аргумент, ніж екосистемні зручності Apple.
Від клубу тінкерів до нового типу користувача
Навколо цього підходу формується й спільнота. Kitze заснував Tinkerer Club — клуб людей, які експериментують із OpenClaw і подібними стеком. На щотижневих мітапах вони обговорюють кейси використання, але є одна характерна вправа: після того, як учасники перелічують свої сценарії, він запитує, які з них неможливо реалізувати просто на Claude Code чи Codex.
У більшості випадків список скорочується на 90%. Це важливе спостереження: технічно багато чого можна зробити й без складного самохостингового стеку. Але різниця — у власності, контролі й глибині інтеграції з особистим життям. Саме це й приваблює новий тип користувача — не просто «power user» окремих застосунків, а «тінкер», який будує власну агентну ОС.
Tinkerer Club і OpenClaw показують, що майбутнє може належати не лише масовим хмарним сервісам, а й невеликим, але дуже глибоким персональним стеком, які користувачі налаштовують під себе, часто за допомогою тих самих агентів.
Що це означає для майбутнього застосунків
Історія Kitze — це не лише анекдот про лобстерні костюми й нічні логотипи. Вона окреслює кілька важливих трендів, які можуть визначити наступний етап розвитку софту.
По-перше, універсальний чат як єдиний інтерфейс виявився недостатнім. Людям потрібні не просто розмови з моделлю, а агенти, вбудовані в їхні реальні дані й процеси. Плагіни ChatGPT були кроком у цьому напрямку, але не розв’язали питання власності й глибини інтеграції.
По-друге, інтерфейс має критичне значення. Термінальний шелл Claude Code чудово підходить для розробників, але погано — для «життєвого асистента». Месенджери, навпаки, дають природний спосіб взаємодії, який не вимагає технічних навичок, але дозволяє агенту діяти в глибині стеку.
По-третє, центр ваги зміщується від застосунків до даних і агентів. Самохостингові рішення на кшталт OpenClaw показують, що користувачі, які готові інвестувати час і зусилля, прагнуть контролювати не лише інтерфейс, а й саму інфраструктуру: де зберігаються файли, як організована пам’ять, які моделі використовуються.
По-четверте, архітектура з «агентами поверх даних» неминуче веде до переосмислення хмар. Комерційні сервіси зручні, але часто закриті й обмежені. Самохостинг, Nextcloud, локальні Markdown-корпуси — це відповідь тих, хто хоче, щоб їхні агенти працювали не за правилами платформ, а за їхніми власними.
У цьому сенсі шлях Kitze — від віри в те, що «все буде в ChatGPT», до побудови власного самохостингового агентного стеку — може виявитися не ексцентричним винятком, а передвісником ширшого зсуву. Якщо агенти справді стануть новим базовим рівнем взаємодії з цифровим світом, то питання «які застосунки ви використовуєте» поступово зміниться на «який агент керує вашим життям і де живуть ваші дані».
Висновок
Персональні агенти сьогодні перебувають десь між хмарними чат-ботами й повноцінними «life OS». Історія Kitze показує, що шлях до цього майбутнього лежить не через ще один універсальний застосунок, а через переосмислення всієї цифрової інфраструктури: від інтерфейсів до зберігання даних.
OpenClaw, Cloudbot, самохостинг, Nextcloud, локальні Markdown-файли — це не просто набір інструментів, а спроба відповісти на запитання: як зробити так, щоб ШІ працював не з окремими запитами, а з усім нашим життям, при цьому залишаючи контроль у наших руках. І саме в цьому, схоже, полягає справжній кінець традиційних застосунків у їхньому нинішньому вигляді.