Командир підрозділу ударних наземних роботизованих комплексів (НРК) бригади «Азов» Нацгвардії Михайло Малкуш за останній рік пройшов шлях від інженера й пілота до людини, яка формує архітектуру цілої системи роботизованої війни. Його підрозділ спеціалізується саме на ударних НРК, а не на логістиці, і зараз намагається вирішити одну з ключових задач сучасного поля бою: як зробити так, щоб роботи воювали, а люди відходили все далі від лінії фронту.
Центральний елемент цієї трансформації — зв’язок. Ударні НРК «Азову» переходять від прямого радіоканалу до мережевих рішень на базі Starlink та LTE. Це не просто технічний апгрейд, а зміна всієї організації бойової роботи: від структури підрозділу до планування операцій і безпеки особового складу.
Starlink як «кисень» для наземних дронів
Для ударних НРК підрозділу Малкуша Starlink вже став не просто одним із варіантів, а фактично базовою інфраструктурою. Саме через нього йде основний канал керування машинами, які працюють на передньому краї.
Starlink інтегрується безпосередньо в платформи, з якими працює підрозділ, зокрема в малі колісні НРК типу «Гієна» та «Мангал». Обидві платформи можна отримати від виробників уже зі встановленим терміналом, але на практиці підрозділ часто доукомплектовує техніку самостійно — зокрема, подвоює ємність батарей, щоб збільшити запас ходу, і ставить Starlink у тій конфігурації, яка потрібна саме для бойових задач.
Ключовий момент: альтернативи Starlink у підрозділі наразі не бачать. І це не про відсутність фантазії, а про реальний стан ринку та технологій. Супутникова мережа Маска дає те, чого не може забезпечити класичний радіоканал: стабільний зв’язок на великих відстанях без прив’язки до конкретної точки на місцевості, з можливістю винести оператора далеко в тил.
Малкуш оцінює перспективи тверезо: теоретично через кілька років європейські країни можуть запропонувати власні рішення, але зараз на полі бою працює саме Starlink, і жодної рівноцінної заміни йому не видно.
При цьому підрозділ змушений враховувати й ризики, пов’язані з навантаженням мережі. Військові обговорюють сценарії, коли квадрат можна «забити» десятками терміналів, що працюють одночасно, і фактично створити для противника локальний denial-of-service. Але це дорога й складна схема, особливо якщо йдеться про пріоритетний трафік, який коштує дорожче. Для української сторони Starlink залишається ресурсом, яким потрібно грамотно розпоряджатися, а не просто «заливати» фронт терміналами.
Резервні схеми: ретранслятори в повітрі та LTE
Попри домінування Starlink, підрозділ не може дозволити собі залежати від одного каналу зв’язку. На війні будь-яка технологія рано чи пізно стикається з протидією, і сценарій, за якого Starlink у конкретному районі перестане працювати або стане нестабільним, не можна виключати.
Як резерв розглядаються дві ключові лінії:
По-перше, ретранслятори в повітрі. Це може бути окремий дрон, який зависає на висоті й виступає вузлом зв’язку для наземних роботів. На ньому так само може стояти Starlink або LTE-модем, а далі вже будуються різні варіанти радіозв’язку між цим повітряним вузлом і НРК на землі. Така схема дозволяє винести «точку входу» в мережу вище й далі від переднього краю, зменшити вплив рельєфу та перешкод.
По-друге, LTE. Мобільні мережі активно розвиваються навіть у прифронтових районах, і підрозділ планує тестувати схеми, де LTE стає основою або резервом для керування НРК. У перспективі це може виглядати як «вулик» — стаціонарний або мобільний вузол, на якому стоїть Starlink і/або LTE, а далі зв’язок роздається по дроту чи радіо на окремі платформи.
Важливо, що навіть у цих комбінованих конфігураціях все одно все «зводиться» до мережевих каналів типу Starlink чи LTE. Прямий радіозв’язок у класичному розумінні — коли пульт безпосередньо «бачить» машину по радіо — поступово відходить на другий план.
Кінець епохи прямого радіоканалу
Малкуш досить чітко формулює тренд: прямий радіозв’язок для НРК буде відходити. Все, що можна перевести на мережеві канали, буде переводитися.
Причин кілька.
По-перше, безпека особового складу. Коли НРК працює по радіоканалу, оператор змушений знаходитися відносно близько до переднього краю, щоб зберігати стабільний сигнал. Це обмежує глибину застосування роботів і наражає пілотів на ризики. Мережеві канали дозволяють винести оператора на десятки кілометрів у тил, не втрачаючи керованості.
По-друге, масштабованість. Радіоканал — це завжди боротьба за частоти, потужність, стійкість до РЕБ. Коли кількість НРК зростає, керувати великим парком машин по прямому радіо стає дедалі складніше. Мережеві рішення дозволяють будувати більш гнучку архітектуру, де окремі вузли можуть брати на себе частину навантаження, а маршрути трафіку — змінюватися залежно від ситуації.
По-третє, інтеграція з іншими системами. Ударні НРК не працюють у вакуумі: їм потрібні дані розвідки, координація з іншими пілотами, взаємодія з піхотою та артилерією. Мережевий підхід спрощує обмін даними й дозволяє будувати складніші сценарії застосування, ніж просто «їхати вперед-назад».
Уже зараз є успішні приклади віддалено керованих систем ППО, які працюють на відстані в тисячі кілометрів. Для наземних роботів логіка та сама: якщо є стабільний мережевий канал, немає сенсу тримати оператора в зоні прямої досяжності противника.
Від пілота «на позиції» до централізованого КП
Перехід на Starlink і LTE змінює не лише технічну сторону, а й організацію підрозділу. Якщо раніше пілот НРК часто поєднував у собі кілька ролей — від «крутити гайки» до налаштування зв’язку й безпосереднього керування машиною на передку, — то тепер структура роботи стає більш розділеною.
Підрозділ Малкуша створює командний пункт, з якого буде централізовано вестися робота всіх НРК. Саме там зосереджуватимуться пілоти, які керують машинами по Starlink або LTE, а також уся необхідна інфраструктура: засоби зв’язку, доступ до розвідувальної інформації, канали взаємодії з іншими підрозділами.
Це не «офіс у Києві», куди можна посадити цивільних операторів, як люблять уявляти коментатори, надихаючись історіями про ППО-дрони, що працюють за тисячі кілометрів. КП «Азову» розташовуватиметься на оперативній глибині — у районі виконання бойових завдань, але на безпечнішій відстані від переднього краю. Це компроміс між безпекою й необхідністю залишатися в контексті бойової обстановки.
Причина проста: бойова робота — це не лише «їхати вперед-назад». Це постійна взаємодія з іншими пілотами, з піхотою, з командуванням батальйону. Потрібен доступ до інформації, яка не завжди може бути передана на віддалений цивільний термінал десь у глибокому тилу. Тому ідея масового залучення цивільних пілотів, які сидять удома й керують бойовими НРК, виглядає привабливо лише на папері.
Натомість підрозділ іде шляхом професіоналізації всередині військової структури. Частина людей буде спеціалізуватися саме на пілотуванні й працювати з КП, інші — на обслуговуванні техніки, доставці НРК на позиції, розгортанні Starlink і LTE-вузлів. Функції розділяються, але всі залишаються в єдиному бойовому контурі.
Максимальний ремоут: менше людей на передку, більше роботів у полі
Стратегічна мета підрозділу — максимально перейти на віддалене керування НРК через Starlink або LTE й мінімізувати присутність пілотів на передових позиціях. Це не просто питання комфорту, а питання виживання та ефективності.
Коли оператор сидить на позиції поруч із НРК, кожен вихід машини — це ризик і для техніки, і для людини. Ворог працює по всьому, що випромінює, і пульт керування, який «світиться» радіосигналом біля лінії зіткнення, — очевидна ціль. Перенесення керування в тил через мережеві канали зменшує цю вразливість.
Малкуш прямо говорить: підрозділ буде «максимально переходити на ремоут» і зменшувати кількість роботи на позиції. Це стосується не лише пілотів, а й загальної логіки застосування НРК. Якщо раніше робот часто сприймався як «подовжена рука» конкретного оператора на конкретній позиції, то тепер він стає елементом більшої системи, яку можна керувати централізовано, перекидати між ділянками фронту, підключати до різних сценаріїв.
Водночас повністю винести пілотів «у Київ» чи «у Львів» підрозділ не планує. По-перше, це вимагало б перенесення всієї структури — від технічного обслуговування до логістики — у глибокий тил, що створює нові проблеми. По-друге, бойова взаємодія на рівні батальйону й бригади потребує фізичної присутності людей у районі бойових дій, навіть якщо вони не сидять безпосередньо в окопі.
Тому модель, яку будує «Азов», більше схожа на «бойовий стартап», що дорослішає. На ранньому етапі всі роблять усе й часто працюють «з рук» на передку. Зі зростанням підрозділу з’являється потреба в окремому КП, у розділенні ролей, у стандартизації процесів. Але на відміну від цивільного стартапу, де команди можуть бути розкидані по світу, тут надмірна географічна розпорошеність шкодить: бойова робота вимагає щільної координації в реальному часі.
Майбутнє НРК: мережеві роботи замість «радіокерованих машинок»
Те, що зараз відбувається в підрозділі Малкуша, добре ілюструє ширший тренд у розвитку наземних роботизованих систем. Від «радіокерованих машинок» із пультом на відстані кількох сотень метрів армія переходить до мережевих роботів, які є частиною складної інфраструктури зв’язку й управління.
Starlink у цій картині — не просто модний гаджет, а базовий транспорт для команд і телеметрії. LTE — потенційний другий «хребет», який може підстрахувати або доповнити супутниковий канал. Повітряні ретранслятори — спосіб розширити зону дії й підвищити живучість системи.
Прямий радіоканал не зникне миттєво, але його роль змінюється. Він стає одним із елементів у багаторівневій архітектурі, а не єдиним способом «дотягнутися» до робота. І чим більше НРК з’являється на фронті, тим очевиднішою стає потреба в такій мережевій логіці.
Для України, яка вимушено стала полігоном для бойових роботизованих систем, це означає ще одну лінію технологічної гонки. Переможе не той, у кого буде більше «заліза» на гусеницях чи колесах, а той, хто зможе побудувати стійку, гнучку й безпечну інфраструктуру зв’язку для цих машин. Підрозділ «Азову» вже робить ставку на Starlink, LTE та централізоване керування — і саме в цьому напрямку, схоже, рухатиметься більшість сучасних армій.
Висновок
Перехід ударних НРК бригади «Азов» на мережеві канали зв’язку — це не локальна інженерна ініціатива, а частина глибшої трансформації війни. Starlink став основним каналом керування, LTE та повітряні ретранслятори — резервом, а прямий радіозв’язок поступово відходить на периферію.
Створення командного пункту, з якого централізовано керуватимуть усіма НРК, і курс на максимальний ремоут із мінімізацією людей на передку показують, як змінюється сама роль оператора. Він перестає бути «людиною з пультом біля окопу» й стає частиною складної мережевої системи, де роботи воюють, а люди приймають рішення й керують ними з безпечнішої відстані.
Для української армії це не просто технологічний апгрейд, а спосіб зберегти життя й одночасно підвищити ефективність бойових дій. І досвід підрозділу Малкуша демонструє, що майбутнє наземних дронів — саме за такими мережевими, віддалено керованими системами.
Джерело
Ударні НРК, віддалене керування, власний софт, маскування. Спецвипуск fpv #28 з Михайлом Малкушем