У Нацгвардійській бригаді «Азов» формується один із найцікавіших підходів до наземних роботизованих комплексів на фронті. Командир підрозділу ударних НРК Михайло Малкуш, який раніше працював інженером і пілотом, за останні місяці пройшов шлях від людини «біля заліза» до того, хто визначає тактику, вимоги до техніки й напрямок розвитку цілої ланки роботизованих систем. Його підрозділ спеціалізується саме на ударних платформах, а не на «скучних логістичних» візках, і активно застосовує їх як в обороні, так і в наступі.
Це історія про те, як на практиці еволюціонує клас бойових наземних дронів, чому ставка робиться на малі колісні платформи на кшталт «Гієни» та «Мангала», і як змінюється сама логіка наземної робототехніки на війні.
Від інженера до командира: як змінюється оптика на НРК
Ще минулого літа Михайло Малкуш приходив у публічний простір як інженер і пілот НРК. Тоді його фокус був на технічних деталях, доопрацюваннях, болячках перших серійних зразків. Сьогодні він уже командир підрозділу ударних НРК у бригаді «Азов» НГУ — і це кардинально змінює кут зору.
Тепер йдеться не лише про те, як змусити конкретний дрон їхати, стріляти й не ламатися. На перший план виходить питання, як вбудувати роботизовані системи в загальну архітектуру бою: де вони справді додають цінності, як взаємодіють з піхотою, як впливають на структуру підрозділу, логістику, зв’язок, безпеку особового складу.
Ключова відмінність підрозділу Малкуша — чітка спеціалізація на ударних НРК. Логістичні платформи, які підвозять боєкомплект чи евакуюють поранених, у бригаді теж є, але це інший контур, інші люди й навіть інше програмне забезпечення. Логістика працює на державній системі «Хмарка», тоді як ударні НРК Малкуша керуються власним софтом, заточеним під бойові задачі.
Це розділення не випадкове. Логістичний дрон може дозволити собі бути повільнішим, більш передбачуваним, працювати за шаблоном. Ударний — ні. Для нього критичні швидкість, маневреність, можливість діяти в хаотичному середовищі й вижити під вогнем та спостереженням противника.
Дві лінії роботи: оборона і наступ з роботами
Ударні НРК в «Азові» не сприймаються як екзотичний додаток до БПЛА чи артилерії. Для підрозділу Малкуша це окремий інструмент, який працює в двох чітких режимах: оборонному та наступальному.
В обороні завдання максимально прагматичне — не дати живій силі противника пройти. Роботи стають елементом «глухої оборони», де важливо не стільки маневрувати, скільки створювати для ворога зону, в якій кожен його крок може бути виявлений і атакований без ризику для українських бійців. НРК можуть працювати з укриттів, з підготовлених позицій, вести вогонь, не підставляючи людей під контрбатарейну боротьбу, снайперів чи FPV-дрони.
У наступі логіка інша. Тут ударні НРК «їдуть до противника» — буквально. Їхня задача — розбирати ворожі позиції, знищувати живу силу, розхитувати оборону. Це вже не статична оборонна турель, а мобільний інструмент прориву, який може підповзти ближче, ніж бронетехніка, і працювати там, де піхоті було б надто ризиковано.
Обидва сценарії вимагають різних тактик, але об’єднує їх одне: робот має бути достатньо живучим, щоб дістатися до точки застосування сили. І саме тут починається головна суперечка з масовим ринком НРК.
Чому великі гусеничні платформи програють малим колісним
Ще в попередніх публічних розмовах Малкуш жорстко критикував моду на великі гусеничні НРК з кулеметами. Тоді це звучало як радикальна позиція проти загального тренду: виробники масово робили важкі, повільні, добре озброєні машини, а він наполягав, що майбутнє — за малими, дешевими, швидкими колісними платформами.
Минуло дев’ять місяців, і його позиція не просто не змінилася — вона посилилася. Практика на фронті підтвердила: великі гусеничні «монстри» з кулеметами в реальному бою живуть недовго. За оцінкою Малкуша, більшість таких ударних НРК знищується ще до виходу на ціль. Причини очевидні: великі габарити, низька швидкість, складність маскування.
Ці машини добре видно з повітря, вони стають легкою здобиччю для FPV-дронів, артилерії, коригованих мінометів. Навіть якщо вони мають потужне озброєння, шанс реалізувати його в бою мізерний.
Цю картину підтверджує й статистика, яку Малкуш отримує безпосередньо від виробників. Один із них, що випускає ударні НРК з кулеметом, після відвантаження близько 500 машин за чотири місяці мав лише одне підтверджене ураження. Інший, який поставив сотні виробів, станом на осінь 2024 року мав нуль підтверджених уражень. Зараз, за оцінкою Малкуша, загальна кількість підтверджених результативних застосувань таких платформ зросла до «десятків», але це все одно мізер на фоні тисяч поставлених одиниць.
Ці цифри не означають, що клас великих гусеничних НРК треба повністю списати. Малкуш визнає, що вони можуть бути корисними як нішевий інструмент у специфічних умовах — наприклад, у погану погоду, коли БПЛА не літають, а наземна платформа з кулеметом може закривати певні ділянки фронту. Але як масове рішення для щоденної бойової роботи вони не виправдовують себе.
На цьому фоні концепція малих колісних НРК виглядає не просто альтернативою, а логічною відповіддю на вимоги сучасного поля бою.
«Гієна» і «Мангал»: чому ставка робиться на малі колеса
Підрозділ Малкуша сьогодні активно працює з двома типами малих колісних НРК — «Гієною» та «Мангалом». Обидві платформи вже стали впізнаваними в середовищі військових, але навколо них є важливі нюанси.
«Мангал» виробляє компанія «Буревій» і його можна отримати від держави в стандартній комплектації. Виробник «Гієни» залишається непублічним, але сама платформа вже зайняла своє місце в бойовій роботі «Азову». Малкуш прямо говорить, що «Гієни» йому дуже подобаються, а «Мангал» — «робоча історія», хоча й з більшим набором нюансів, які доводиться враховувати.
Спільне в цих платформах — базова філософія: вони малі, колісні, відносно дешеві й швидкі. Саме це, на думку Малкуша, робить їх придатними для реального бою. Невеликий силует полегшує маскування, висока швидкість дає шанс проскочити небезпечні ділянки, а відносно низька вартість дозволяє сприймати їх як витратний ресурс, а не як «золоту» техніку, яку страшно втратити.
Водночас жодна з цих платформ не працює «з коробки» так, як потрібно підрозділу. І тут починається те, що Малкуш називає «допрацюваннями».
Подвоєні батареї як стандарт: як «Азов» переробляє серійні НРК
Одна з ключових проблем серійних НРК — енергетика. Запас ходу, який закладає виробник, часто виявляється недостатнім для реальних бойових задач. Потрібно не просто доїхати до цілі, а ще й мати резерв на маневр, відхід, зміну маршруту, роботу в умовах, коли доводиться об’їжджати небезпечні ділянки.
У підрозділі Малкуша це вирішують радикально: ємність батарей на НРК зазвичай подвоюють порівняно зі штатною комплектацією. Це стосується і «Гієн», і «Мангала». Якщо «Мангал» приходить від держави з однією батареєю, її не викидають, а доповнюють другою, збираючи «спарку» й встановлюючи обидві на один дрон. Коли складські батареї закінчаться, у підрозділі готові робити власні.
Фактично, отриманий від держави чи виробника НРК — це лише база, на якій будується бойова машина. Доопрацювання енергетики стає стандартною процедурою, без якої платформа не відповідає вимогам підрозділу.
Це важливий сигнал для ринку: навіть ті виробники, які вже навчилися давати «готове рішення зі всім, що треба», як каже Малкуш, не завжди влучають у реальні потреби фронту. Підрозділи, які активно воюють, змушені брати на себе частину R&D — від батарей до зв’язку.
Ударні проти логістичних: різні ролі, різні екосистеми
Ще одна принципова лінія поділу в «Азові» — між ударними й логістичними НРК. Формально це схожі класи машин: наземні платформи, які можуть їхати, нести корисне навантаження, керуватися дистанційно. Але в організації роботи бригади це два різні світи.
Логістичні НРК у «Азові» працюють на державній системі «Хмарка» — це розробка Центру інновацій, фактично військова платформа управління. Вона заточена під задачі підвозу, евакуації, роботи в тилу й на лінії зіткнення, але без прямого контакту з ворогом у форматі «вогневого бою».
Ударні НРК Малкуша — інша історія. Для них підрозділ використовує власне програмне забезпечення. Це не просто питання зручності інтерфейсу. Ударні платформи мають інші вимоги до затримок, до інтеграції з системами розвідки, до режимів керування, до безпеки каналу зв’язку. Вони працюють у середовищі, де кожна секунда затримки може коштувати не лише дрона, а й життя піхоти, яка покладається на його вогневу підтримку.
Тому в межах однієї бригади співіснують дві різні екосистеми НРК: державна «Хмарка» для логістики й власний софт для ударних платформ. Це показує, наскільки різними можуть бути вимоги до, здавалося б, одного класу техніки — і чому спроби «універсального рішення» часто провалюються.
Від радіо до мережі: як змінюється зв’язок і тактика застосування
Хоча детальний розбір зв’язку й віддаленого керування — тема окремої розмови, для розуміння еволюції ударних НРК важливо зафіксувати один тренд, який Малкуш формулює досить жорстко: прямий радіозв’язок для НРК буде поступово відходити.
У підрозділі «Азову» Starlink уже став основним каналом зв’язку для НРК. Альтернативи йому наразі не бачать, і Малкуш не очікує, що в найближчі роки з’явиться щось рівнозначне. Як резерв розглядають схеми з ретрансляторами в повітрі й зв’язком через LTE, але все одно в основі — мережеві канали, а не класичне радіо.
Це безпосередньо впливає на тактику застосування ударних НРК. Якщо раніше оператор був прив’язаний до відносно невеликої відстані прямої радіовидимості, то з появою Starlink на борту дрона він теоретично може сидіти де завгодно — хоч у Львові, хоч у Києві. На практиці, щоправда, все складніше.
Малкуш підкреслює: бойова робота — це не лише «їхати вперед-назад» джойстиком. Це взаємодія з іншими пілотами, з піхотою, з командуванням, доступ до інформації, яка недоступна «звичайному пілоту» десь удома. Тому підрозділ зараз створює командний пункт, з якого буде централізовано вестися робота всіх НРК. Це оперативна глибина, район виконання бойових задач, а не умовний офіс у тиловому місті.
Віддалене керування в цьому контексті означає не «цивільні пілоти за 2000 км», а зменшення кількості людей на передових позиціях, перенесення пілотів у більш безпечні зони, але в межах загальної бойової інфраструктури. Підрозділ планує максимально переходити на такий формат, зменшуючи кількість пілотів «на позиції» й концентруючи їх у КП.
Це ще один елемент еволюції: ударні НРК стають не просто «додатковою зброєю», а частиною мережево-центричної архітектури бою, де роботи, зв’язок, софт і організаційна структура підрозділу тісно переплетені.
Роботи замість людей: переформатування оборони як стратегія
У розмові про майбутнє Малкуш формулює просту, але показову тезу: оборону треба переформатовувати так, щоб «змусити роботів воювати». Це не метафора, а практичний вектор розвитку.
Сенс у тому, щоб максимально вивести людину з найнебезпечніших ділянок поля бою, замінивши її роботизованими платформами там, де це можливо. Ударні НРК, які беруть на себе частину вогневих задач, — один із ключових інструментів цього підходу. Вони не скасовують потребу в піхоті, але змінюють її роль, зменшують ризики, дозволяють інакше будувати лінію оборони й наступу.
Малі колісні НРК на кшталт «Гієни» та «Мангала» в цій картині виглядають не як тимчасовий експеримент, а як прототипи майбутньої масової «роботизованої піхоти». Вони вже сьогодні працюють у бойових умовах, проходять через цикл доопрацювань, інтегруються в тактику підрозділу. І саме на них робить ставку один із найбільш бойових підрозділів країни.
Висновок: еволюція через фронтовий досвід, а не презентації
Історія ударних НРК в «Азові» показує, як швидко змінюється уявлення про те, якими мають бути наземні бойові роботи. Ще рік тому ринок був захоплений ідеєю великих гусеничних платформ з кулеметами. Сьогодні фронтова статистика тверезо показує: тисячі поставлених машин дали лише десятки підтверджених уражень.
На цьому тлі підрозділ Михайла Малкуша рухається іншим шляхом. Ставка на малі, дешеві, швидкі колісні НРК; жорстке доопрацювання енергетики; розділення ударних і логістичних екосистем; перехід від радіо до мережевих каналів і створення централізованого КП — усе це не результат теоретичних дискусій, а відповідь на конкретні виклики бою.
Цей досвід важливий не лише для військових, а й для індустрії. Він показує, що успішний НРК — це не красивий стенд на виставці, а система, яка пережила кілька ітерацій на фронті, пройшла через руки інженерів-практиків і командирів, і довела свою цінність не презентацією, а реальними ураженнями ворога.
Джерело
Ударні НРК, віддалене керування, власний софт, маскування. Спецвипуск fpv #28 з Михайлом Малкушем