Мистецький виступ Елсафана Ньори на TED Countdown Summit 2025 пропонує нетиповий погляд на охорону довкілля: не як на суто наукову чи політичну проблему, а як на «подорож любові» — до землі, людей і тих, хто прийде після нас. Через конкретні історії з різних регіонів Кенії він показує, як руйнуються екосистеми — і як їх вдається відроджувати, коли консервація поєднується з повагою до спільнот і їхнього права на гідне життя.
Коли озеро може «ніколи не існувати»: крихкість ландшафтів
Одна з ключових точок цієї подорожі — озеро Ол’ Болоссат у графстві Нягуруру. Це унікальна водойма, що поєднує прісну й солону воду. Водночас вона — приклад того, як швидко може зникнути ціла екосистема.
Обробіток землі в прибережній (рипарійній) зоні навколо озера загрожує його існуванню. Якщо не обмежити культивацію, через кілька років може скластися враження, що озера ніколи й не було. Але тут важливо нагадати: «озеро — це не просто озеро». Це середовище, яке підтримує життя — від птахів і риб до місцевих громад, що залежать від води та природних ресурсів.
Схожа логіка працює й для лісів. У графстві Мачакос, колись покритому великим корінним лісом, сьогодні значні площі перетворені на напівпосушливі землі з дефіцитом води. Залишки давнього лісу збереглися на священному пагорбі Кіма Кімве, але для більшості території легенди, історії та сам ліс «ніби ніколи не існували».
Ліс, як і озеро, — це не просто ліс. Це складна екосистема, що підтримує численні види птахів, наземних тварин, риб, комах і рослин, зокрема ендемічних. Вони є частиною «великого рівняння балансу», яке забезпечує стабільність природи.
Між виживанням і збереженням: пошук іншого шляху
Реальність проста: фермерам потрібна земля для обробітку, людям потрібна деревина. Конфлікт між потребами сьогодення та збереженням природи здається неминучим. Але Ньора пропонує подивитися на це інакше: не як на протистояння, а як на запрошення до переосмислення.
Йдеться не про моралізаторство, а про спробу «перемалювати картину» можливого майбутнього:
– переглянути підходи до використання землі;
– переконфігурувати моделі розвитку, щоб вони враховували екосистеми;
– залучити більше людей до спільних дій.
Ключове запитання: чи можна одночасно співіснувати з природою, заробляти на життя і залишати спадок наступним поколінням? Приклади з Кенії показують, що відповідь може бути ствердною.
Манґрові, краби й туризм: як консервація стає бізнесом
На узбережжі Індійського океану, в окрузі Кіліфі, біля Ватаму, формується модель того, як може виглядати «переосмислена консервація».
Двадцять років тому місцева група Dabaso, спираючись на дослідження та співпрацю, почала висаджувати манґрові ліси. Це рішення не було популярним: учасники стикалися з образами, насмішками, сумнівами. Проте послідовна робота дала результат:
- узбережжя «дихає більше життя» — манґрові створюють кращий притулок для морських видів;
- з’явився туристичний об’єкт — Crab Shack Hotel, який став одночасно:
- атракцією для відвідувачів,
- опорою для місцевої економіки,
- символом поєднання природи, громади й прибутку.
Цей приклад демонструє, що консервація не обов’язково означає відмову від розвитку. Навпаки, вона може стати основою для нових, екологічно дружніх бізнес-моделей, де збереження екосистем прямо пов’язане з добробутом людей.
Повернення лісів і порятунок озера: коли «що, якби» стає реальністю
Зміни відбуваються не лише на узбережжі. У Мачакосі починають ефективніше використовувати землю й відновлювати корінні види дерев. Завдяки роботі природоохоронців з’являється шанс побачити «повернення дерев минулого» — відродження лісів, які колись визначали ландшафт регіону.
На озері Ол’ Болоссат відбувається переселення фермерів із прибережної зони, що дає можливість стабілізувати екосистему й «врятувати озеро». Те, що ще нещодавно виглядало як гіпотетичне «а що, якби», перетворюється на конкретну можливість.
Ці приклади вписуються в ширший глобальний контекст: по всьому світу вже є докази, що екосистеми, види й навіть цілі ландшафти можна відновлювати. Питання не в тому, чи це можливо, а в тому, чому це відбувається так повільно.
Любов як рушійна сила консервації
Ньора ставить незручне, але знайоме запитання: чому людству потрібно стільки зусиль, щоб зробити те, про необхідність чого всі й так знають? Одна з відповідей — у нашій схильності відкладати дії до останнього моменту, шукаючи «гострі відчуття» невизначеності й ілюзії контролю. Проблема в тому, що справжнього контролю немає.
Він пропонує іншу опору — пошук чогось більшого за власні інтереси. У центрі цієї ідеї — любов як основа консервації:
- любов до землі — до ландшафтів, рік, лісів, узбереж;
- любов до людей — до спільнот, які живуть на цій землі й залежать від неї;
- любов до тих, хто прийде після нас — до майбутніх поколінь, які успадкують наслідки наших рішень.
Такий підхід змінює саму логіку природоохоронних дій. Йдеться не лише про збереження видів чи територій, а про побудову моделей співпраці, які одночасно:
- приносять користь природі й громадам;
- забезпечують гідність і повагу до людей;
- створюють довготривалі ефекти, «достатньо глибокі й далекі, щоб тримати світ у диханні».
Це «подорож любові», яка може тривати довше й вимагати більше зусиль, але дає стійкіші результати.
Уява як перший крок до змін
Наприкінці виступу Ньора пропонує просту, але показову вправу: заплющити очі й уявити місце, яке хочеться змінити. Це може бути озеро, ліс, річка, узбережжя чи будь-який інший ландшафт. Промовляння цієї назви вголос — символічний жест, але він підкреслює важливу думку: будь-яка трансформація починається з уяви.
Як показують історії з Кенії — від манґрових у Ватаму до лісів Мачакосу й озера Ол’ Болоссат — уява, підкріплена дослідженнями, співпрацею та любов’ю до місця, може перетворювати «що, якби» на реальні зміни.