Вільний і безперешкодний доступ до інтернету більше не є забаганко. Без швидкісного повсюдного інтернету стало неможливо існувати в суспільстві. Державні послуги, комерційні сервіси та багато інших аспектів нашого побутового життя стали цифровими. Без смартфона та комп’ютера з інтернетом неможливо існувати. Настав час визнати інтернет окремим правом людини, закріпленим у законі, стверджує філософ Мертен Регліц.
У 2024 році, за даними Міжнародного союзу електрозв’язку (ITU), 2,6 мільярда людей – майже третина людства – залишалися офлайн. Того ж року неприбуткова організація Freedom House повідомила, що понад три чверті користувачів інтернету жили в країнах, де людей заарештовували за публікацію політичного, соціального чи релігійного контенту, а майже дві третини користувачів у світі стикалися з онлайн-цензурою.
Це має нас турбувати, адже від доступу до інтернету та його якості безпосередньо залежить, яке життя можуть вести люди. Вільний і безперешкодний доступ до мережі вже давно перестав бути розкішшю.
Права людини, вперше закріплені Генеральною асамблеєю ООН у 1948 році, гарантують нам мінімально гідне життя. Але у цифрову добу можливість реалізувати ці права – від свободи слова до доступу до базової освіти – значною мірою визначається саме доступом до інтернету. Наприклад, багато державних послуг сьогодні доступні лише онлайн, а в окремих регіонах віртуальні сервіси є єдиною реальною альтернативою відсутнім школам, банкам чи медичним закладам.
Саме ця фундаментальна роль робить необхідним визнання вільного доступу до інтернету окремим правом людини з боку ООН і національних держав. Таке визнання створить міжнародно-правові гарантії та зобов’яже держави надавати фінансову підтримку там, де країни самостійно не справляються.
За оцінками ITU, для забезпечення універсального широкосмугового покриття до 2030 року потрібно близько 428 мільярдів доларів. Це значна сума, але підключення решти людства дало б величезні вигоди: краще навчання, активнішу участь в економіці, кращий стан здоров’я.
Насправді, досяжними вже сьогодні є такі мінімальні стандарти: покриття мережею 4G, постійний доступ до смартфона, доступні тарифи на інтернет (не більше 2% від середнього доходу на душу населення за 2 ГБ даних) та можливість отримання базових цифрових навичок.
Але лише інтернет певної якості сприяє реалізації прав людини та, як підкреслює ООН, «прогресу людства загалом». Якщо ж він використовується для стеження за громадянами, придушення опозиції, збору персональних даних для прибутку чи поширення дезінформації, тоді він перетворюється на інструмент репресій, а не розвитку. Визнання права на вільний доступ до інтернету створить обов’язки для урядів захищати користувачів.
Це право вимагатиме від держав:
-
поважати приватність користувачів, не шпигувати за ними, не цензурувати інформацію і не маніпулювати через пропаганду;
-
вимагати від бізнесу дотримання прав людини, зокрема права на приватність, а не безконтрольного збору персональних даних;
-
регулювати діяльність соцмереж, змушуючи корпорації боротися з дезінформацією та зловживаннями на своїх платформах.
Ще у 2016 році ООН визнала: «права, якими люди володіють офлайн, мають бути захищені й онлайн». Але тоді так і не було закріплено окреме право на вільний доступ до інтернету, попри те, що цю ідею вперше озвучили ще у 2003 році.
Час діяти настав. Перш за все, право на безкоштовний і безперешкодний інтернет – це заклик до політичної дії. Ми не можемо дозволити програти боротьбу за інтернет як простір розвитку людства, а не його занепаду. Визнання цього права створить потужний інструмент, щоб інтернет приносив користь усім, а не лише привілейованій меншості.
За матеріалами: New Scientist
