Колись світ здавався побудованим із великих і зрозумілих блоків. Дощ падав із непрозорих хмар, що закривали Сонце. Людське тіло вважалося самодостатнім і цільним, і ніхто не мав змоги довести протилежне. Навіть коли алхіміки плавили руди, вони були впевнені, що ртуть має бути споріднена зі сріблом — адже зовні вони так схожі.
Сьогодні ми знаємо, що всесвіт неминуче рухається до хаосу, але наше знання про нього — у протилежний бік, до все меншого й меншого масштабу. Електронні мікроскопи, прискорювачі частинок, ядерна енергія — кожен новий етап потребував більшої точності й потужності. Для технологій такою опорою стали комп’ютерні чипи, які теж «стискаються» до неймовірних масштабів. Спершу комп’ютери працювали на перфокартах, де отвори буквально створювали замикання в схемі, подібно до того, як пальці натискають клавіші на піаніно чи оператор вручну підключає телефонні лінії. Але в 1960-х інженер і співзасновник Intel Гордон Мур зауважив закономірність: транзистори зменшувалися доволі стабільними темпами. Це спостереження лягло в основу того, що згодом назвали «законом Мура» — передбаченням, що кількість транзисторів у схемах подвоюватиметься приблизно кожні два роки. Попри те, що сам Мур прогнозував цю тенденцію лише на десятиліття, вона тривала десятки років і стала майже догмою у світі комп’ютерних наук.
Та ось уже кілька років фахівці говорять про «кінець закону Мура». Транзистори не можуть нескінченно зменшуватися: фізика ставить межі. MIT-івський професор Чарльз Лісерсон, наприклад, вважає, що закон фактично вичерпав себе ще у 2016 році, коли Intel знадобилося п’ять років, щоб перейти від 14-нм до 10-нм технології, замість передбачуваних двох.
Водночас технологічні корпорації просувають ідею штучного інтелекту як рушія майбутнього. OpenAI чи Microsoft обіцяють, що генеративний ШІ змінить усе наше життя, тоді як венчурні фонди шукають інвесторів, малюючи перспективи нової ери. Але якщо транзистори більше не можуть безкінечно зменшуватися, індустрія змушена створювати дедалі більші комп’ютери, оптимізуючи всі їхні компоненти. Це не вирішення проблеми, а лише відстрочка, адже вимоги до обчислювальної потужності зростають значно швидше, ніж можливості енергетики чи охолодження.
Оптимісти у світі ШІ вірять у «сингулярність» — момент, коли з’явиться штучний загальний інтелект (AGI), здатний перевершити людський розум. Вони сподіваються, що такий «божественний» інтелект керуватиме майбутнім і навіть убезпечить нас від власних загроз. Проте сьогодення показує інше: люди не завжди можуть контролювати навіть сучасні чат-боти, які здатні видавати расистські тиради чи емоційно маніпулювати користувачами.
Комп’ютери працюють передбачувано — якщо розібрати їхні процеси до рівня електричних імпульсів, кожен крок можна простежити. Але людський мозок, хоч і теж електрохімічна система, працює інакше. Його продуктивність оцінюють у ексафлопи — мільярд мільярдів операцій за секунду, причому з енергоспоживанням усього близько 20 ватів. Для порівняння: найпотужніші суперкомп’ютери потребують у мільйон разів більше енергії, щоб виконати те саме. Однак мозок — це не машина в технічному сенсі, адже він формується досвідом, емоціями, пам’яттю, контекстом. Ми навіть не знаємо, як діють багато поширених ліків, лише бачимо, що вони працюють.
Через цю прірву між розумінням мозку і комп’ютерів немає гарантії, що штучний інтелект із потужністю навіть у мільйон людських мозків стане свідомим. Сама ідея про «свідомий» комп’ютер поки що радше міф, ніж наука. У будь-якому випадку проблема впирається в розмір: скільки енергії та простору знадобиться для таких машин. Дехто мріє про ядерний синтез чи навіть «сфери Дайсона» — гігантські конструкції навколо зірок для збору їхньої енергії. Але все це поки що на рівні фантастики. Квантові комп’ютери також далекі від реальної масової технології — вони потребують екстремального охолодження й ручної збірки.
Отже, багато із запропонованих рішень залишаються на горизонті в десятки, а то й сотні років. Сьогодні ж ми маємо кінець закону Мура, глобальну енергетичну кризу та кліматичні виклики. Попри те, що інвестори й технологічні компанії продають візії майбутнього, практична реальність зовсім інша. Як у відомому мюзиклі «The Music Man», купуючи свій перший тромбон, ви ще не стаєте першим у філармонії. І поки одні мріють про машину, що поглине Сонце, ми навіть не маємо певності, як побудувати комп’ютер, якому взагалі знадобилася б така машина.
За матеріалами: Popular Mechanics
