У подкасті УТ-2 MVP, який ведуть підприємець і засновник AI-first компанії Ярослав Ажнюк та командир штурмового підрозділу ЗСУ Юрій Федоренко, дедалі частіше перетинаються дві теми: штучний інтелект і війна. На стику цих світів виникають питання, які вже давно вийшли за межі суто технічних дискусій. Одне з них — на яких умовах Україна ділиться даними з американською компанією Palantir і що саме в цій співпраці є справжнім активом.

Публічний запит Валерія Маркуса до влади про умови передачі даних Palantir запустив хвилю дискусій про ризики, вигоди і межі допустимого в обміні воєнною інформацією. На цьому тлі Ярослав Ажнюк пропонує менш емоційний, але значно складніший погляд: ключовим ресурсом стають не стільки «сирі» бойові дані, скільки досвід людей і метадані про те, як вони взаємодіють із системами.
Питання Маркуса і баланс у відносинах з Palantir
Історія почалася з візиту керівника Palantir до України. Він зустрічався з президентом, міністром оборони, і це логічно привернуло увагу військових та волонтерської спільноти. Валерій Маркус публічно поставив просте, але болюче запитання: на яких умовах і які саме дані Україна передає Palantir?
У його постановці питання було кілька важливих акцентів. По-перше, ці дані — не абстрактні цифри, а результат реальних бойових дій, здобутих ціною крові українських військових. По-друге, це потенційна стратегічна перевага України, яку не можна легковажно віддавати. По-третє, суспільство має право розуміти, що саме відбувається, аби уникнути ситуації, коли критичні ресурси опиняються під чужим контролем без публічної дискусії.
Реакція в коментарях виявилася показовою. Частина аудиторії миттєво пішла в емоційний антагонізм — від «прогнати цих піндосів» до повного заперечення будь-якої співпраці. Інша частина нагадувала, що Palantir з перших днів повномасштабного вторгнення зайняв чітку проукраїнську позицію: їхні представники приїхали в Україну, надали ліцензії, поставили обладнання, фактично «все включили» без довгих бюрократичних процедур. Це суттєво вплинуло на баланс у відносинах: Україна не лише «дає дані», а й отримує критично важливі інструменти.
Ярослав Ажнюк, посилаючись на власні інсайди, стверджує, що в цьому кейсі немає «зради» і мова йде про взаємовигідний обмін, а не про одностороннє викачування даних. На його думку, це типовий для складних воєнно-технологічних історій «trade»: Україна віддає щось цінне, але натомість отримує можливості, які самостійно побудувати було б надзвичайно важко або надто довго. Водночас він визнає, що Міністерству оборони варто було б краще відпрацювати комунікацію, щоб зняти частину напруги й запитань у суспільстві.
Що насправді потрібно Palantir: не дані, а поведінка людей
Ключовий момент у цій дискусії — розуміння, які саме дані можуть бути цінними для Palantir. Інтуїтивна відповідь: карти, координати, результати ударів, розвіддані, логістика, все, що стосується реальних бойових дій. Але Ажнюк пропонує подивитися на це інакше.
На його думку, найбільш цінними для Palantir є не самі бойові дані, а метадані про те, як українські військові користуються системою. Йдеться про те, в який момент користувачі щось перепитують, що саме уточнюють, коли довіряють рекомендаціям системи, а коли — ні, як часто верифікують інформацію, як змінюється їхня поведінка після того, як вони бачать результат — наприклад, ураження нафтобази в Росії.
Навіть без прямого накладання на подальші дії (які можна частково відстежити з відкритих джерел) така поведінкова аналітика є надзвичайно цінною. Вона дозволяє зрозуміти, як реальні бойові користувачі взаємодіють із складною аналітичною системою в умовах стресу, обмеженого часу і високої ціни помилки. Для компанії, яка будує програмні продукти для оборонного сектору, це фактично «золота жила» для покращення UX, моделей прийняття рішень і пріоритизації функцій.
Логіка тут проста: самі по собі масиви бойових даних мають обмежений термін придатності. Через кілька років вони застарівають, змінюється тактика, техніка, театр бойових дій. Потужності США дозволяють їм збирати й оновлювати такі масиви самостійно. Натомість зрозуміти, як поводяться мільйони людей, які пройшли через унікальний досвід сучасної війни, значно складніше. Це не можна просто «дозібрати» з супутників чи перехоплень.
Саме тому Ажнюк вважає природним, що дані про використання системи належать Palantir: це буквально інформація про те, як користуються їхнім продуктом. Але це не знімає питання з українського боку: як зробити так, щоб обмін був максимально вигідним, а критичні елементи національної переваги не були віддані бездумно.
Досвід мільйонів українців як національний актив на 10 років уперед
У центрі цієї логіки — ще одна теза, яку Ярослав Ажнюк послідовно повторює: досвід мільйонів українців у війні — це довгострокова національна конкурентна перевага України. Ідеться не лише про військових на передовій, а й про людей в органах управління, волонтерів, виробників, усіх, хто був залучений до воєнних процесів.
Цей досвід — це не просто «датасет» у технічному розумінні. Це «навчені нейронки» в головах людей, їхні осмислені рішення, помилки, адаптації, інтуїція, що формується в умовах постійного ризику. Така концентрація людей із подібним досвідом у світі практично унікальна. Ніхто інший не воює з Росією так довго й так інтенсивно, як Україна, і ніхто не має такого масового, системного досвіду протистояння сучасній армії, дронам, ракетам, кібератакам одночасно.
Ажнюк оцінює період релевантності цього досвіду щонайменше у 10 років. Так, із часом він «амортизується»: змінюються технології, з’являються нові типи озброєнь, інші театри війни. Але протягом щонайменше десятиліття цей людський капітал залишатиметься надзвичайно затребуваним — як у військовій, так і в технологічній, безпековій, управлінській сферах.
Парадокс у тому, що якби існувала можливість «віддати цей датасет» комусь іншому — умовно, щоб інша країна воювала з Росією замість України, — Україна зробила б це без вагань. Але реальність інша: цей досвід неможливо передати без того, щоб його не прожити. Саме тому він стає унікальним активом, який не можна просто «експортувати» у вигляді файлу.
У цьому контексті дискусія про Palantir виходить за межі суто технічної. Йдеться про те, як Україна розпоряджається своїм унікальним людським досвідом, які партнерства будує, які технологічні екосистеми формує навколо цього досвіду. І чи усвідомлює суспільство, що його головний ресурс — не лише територія чи зброя, а саме люди, які пройшли через війну.
Palantir, месенджери і реальна цінність інформації
Ще один важливий штрих до картини — порівняння Palantir із повсякденними інструментами комунікації. Ажнюк припускає, що в WhatsApp і Signal може міститися більше важливої інформації, ніж у Palantir. Це контрінтуїтивна, але показова думка.
Palantir — це структурована аналітична платформа, куди потрапляють дані, які вже хтось вирішив зібрати, обробити й завантажити. Натомість месенджери — це «сирий» потік живої комунікації: накази, обговорення, емоційні реакції, неформальні домовленості, логістика «на коліні», волонтерські ланцюжки, інсайди з місця подій. Усе те, що часто не потрапляє в офіційні системи, але реально рухає процеси.
Цікаво, що американські знайомі Ажнюка не довіряють безпеці WhatsApp, але довіряють Signal. Signal вважається безпечним, WhatsApp — ні, хоча в обох використовується один і той самий протокол шифрування, розроблений Moxie Marlinspike. Той самий протокол, за словами Ажнюка, використовувався і в Skype, який, утім, уже повністю закрили, замінивши Microsoft Teams.
Цей фрагмент розмови показує ще одну важливу річ: у сучасному світі питання «де зберігаються дані» і «хто має до них доступ» виходить далеко за межі спеціалізованих військових систем. Критично важлива інформація розмазана по десятках інструментів, від захищених месенджерів до корпоративних чатів. Іноді найбільший ризик — не в тому, що умовний Palantir отримає доступ до частини бойових даних, а в тому, що повсякденні канали комунікації недооцінюються як джерело чутливої інформації.
Чому «дані — це нова нафта» — зручний, але хибний наратив
На тлі всіх цих дискусій Ажнюк доволі жорстко критикує популярний за останні роки наратив «дані — це нова нафта». На його думку, важливість датасетів у сучасних AI-системах часто перебільшена, а в реальних імплементаціях вузьким місцем зазвичай є не датасети.
Це йде врозріз із багаторічною хвилею модних тем — від цифрової трансформації та big data до web3 і AI. У якийсь момент «накопичувати дані» стало самоціллю. Бізнеси будували стратегії навколо ідеї, що достатньо зібрати якомога більше інформації, і це автоматично перетвориться на конкурентну перевагу. Держави говорили про «цифрові скарби», компанії — про «data moat», захисний рів із даних, який нібито унеможливлює конкуренцію.
Ажнюк нагадує, що в реальних проєктах гальмо часто виникає зовсім не там, де його очікують. Проблеми з інтеграцією, відсутність якісних процесів, слабка інфраструктура, неправильна постановка задач, брак людей, які розуміють і домен, і технології одночасно, — усе це набагато частіше стає причиною провалу, ніж «нестача даних».
Він порівнює це з іншими «зручними» темами, які добре лягають у публічний наратив. Наприклад, рої дронів. Ідея виглядає ідеально для презентацій: десятки чи сотні безпілотників, які синхронно атакують ціль, змінюючи правила гри на полі бою. Журналісти люблять такі образи, політики — теж, інвестори — тим більше.
Але якщо запитати військових, у якому відсотку бойових ситуацій реально потрібен рій дронів, відповідь буде значно скромнішою. Якщо рахувати лише механізовані штурми, де рій із 20 дронів може відбити наступаючу групу, то таких епізодів — менше ніж 1% від загальної кількості бойових зіткнень. Це не означає, що рої не потрібні, але їхня роль у реальній війні набагато менш тотальна, ніж у публічному дискурсі.
Те саме з датасетами. Дуже зручно вийти на сцену й сказати: «Дані — це нова нафта. Нам треба більше даних. У нас є дані, і це наш головний ресурс». Це зручно для чиновників, які хочуть показати, що країна «сидить на цифровому родовищі». Це зручно для компаній, які володіють великими масивами інформації й будують навколо цього свою цінність. Це зручно для консультантів і постачальників рішень, які продають інфраструктуру для зберігання й обробки даних.
Але в реальності успіх AI-систем значно більше залежить від якості постановки задач, архітектури рішень, інтеграції в процеси, безпеки, етики, ніж від того, наскільки «жирний» датасет лежить у сховищі. І в цьому сенсі український досвід війни ще раз підкреслює: головний ресурс — це не просто дані, а люди, які вміють із ними працювати, приймати рішення й адаптуватися.
Автономні дрони проти «роїв» і паралель із даними
Дискусія про рої дронів у розмові Ажнюка — не випадкова. Вона слугує ілюстрацією того, як медійні образи можуть спотворювати реальне розуміння технологій. На його думку, індивідуальна автономність дронів важливіша за концепцію «роїв».
Автономний дрон, який здатен самостійно орієнтуватися, ухвалювати базові рішення, адаптуватися до змін на полі бою, часто дає більший практичний ефект, ніж складно координований рій, який вимагає ідеальних умов, стабільного зв’язку й високої підготовки операторів. Але про автономність говорити складніше: це не так видовищно, важко пояснити в одному слайді, важче продати як «революцію».
Така ж логіка працює й із даними. Справжня цінність — у здатності системи й людей, які з нею працюють, робити правильні висновки з обмеженої інформації, швидко адаптуватися, комбінувати різні джерела. Це ближче до того, як працює людський мозок: людина може навчитися розпізнавати жирафу з одного прикладу, тоді як нейромережам потрібні величезні датасети. Проте в публічному дискурсі простіше говорити про «терабайти даних», ніж про складну взаємодію моделей, інтерфейсів і людської інтуїції.
У воєнному контексті це означає, що країни, які роблять ставку лише на накопичення даних, але не інвестують у розвиток людей, процесів і реальних бойових практик, ризикують опинитися в ситуації, коли їхні «цифрові родовища» мало що вирішують на полі бою. Україна, навпаки, має унікальний шанс поєднати глибокий людський досвід із сучасними AI-системами — і саме в цьому може полягати її довгострокова перевага.
Висновок: між міфами про дані й реальністю війни
Дискусія навколо Palantir, даних і воєнного досвіду України показує, наскільки складним стає ландшафт безпеки в епоху AI. З одного боку, є реальні ризики: передача чутливих даних іноземним компаніям, залежність від закордонних технологій, непрозорість угод. З іншого — є реальні вигоди: доступ до передових систем, підтримка з перших днів війни, можливість будувати спільні рішення, які Україна самостійно створювала б роками.
На цьому тлі спрощені формули на кшталт «дані — це нова нафта» виглядають дедалі менш переконливо. Дані важливі, але самі по собі не гарантують ні перемоги, ні технологічної переваги. Справжній ресурс — це поєднання людського досвіду, здатності будувати правильні системи й уміння вибудовувати партнерства так, щоб обмін був справді взаємовигідним.
Україна вже заплатила надто високу ціну за свій унікальний воєнний досвід. Питання в тому, чи зможе вона перетворити цей досвід на стратегічний актив — не лише на полі бою, а й у глобальній технологічній екосистемі. І чи зможе робити це, не розмінюючи свій головний ресурс на зручні, але хибні міфи про «нову нафту».
Джерело
Подкаст УТ-2 MVP — «AI-трансформація. Чому люди все ще важливі. mvp #11, 2 сезон»