За останніми даними Crunchbase щодо засновників Black-спільноти, з початку року стартапи у США з Black-засновниками залучили 643 млн доларів. Таких обсягів не було з 2022 року, коли вони зібрали 653 млн доларів.

Для розуміння масштабу: торік Black-засновники залучили 942 млн доларів венчурних інвестицій – це лише 0,32% від загального обсягу у 290 млрд доларів, за оцінками Crunchbase. Тобто за кілька місяців цього року вже зібрано майже 70% від усієї суми, отриманої за весь минулий рік.

Основний обсяг фінансування забезпечили лише кілька угод – всього 34, за даними Crunchbase. Найбільша з них – раунд серії E на 350 млн доларів для компанії SambaNova, що розробляє апаратні рішення для AI. Далі йде стартап спортивної аналітики та прогнозів Noviq, який залучив 75 млн доларів у раунді серії B, та підтримувана Y Combinator AI-платформа страхування Harper з раундом на 47 млн доларів.

Попри те, що 643 млн доларів – рекордна сума за останні кілька років, у Crunchbase наголошують: це досі дуже мало на фоні 252 млрд доларів, які загалом залучили американські стартапи за той самий період. Ці цифри поки не свідчать про значний системний прогрес.

У розмові з TechCrunch керівниця досліджень Crunchbase Женé Тір (Gené Teare) зазначила, що серед головних чинників, які стримують багатьох Black-засновників, є «доступ до нетворкінгу, стосунків і ранніх знайомств з інвесторами» – навіть на нинішньому ринку, де фінансування дедалі більше концентрується навколо AI-стартапів.

«Ми вже вісім-дев’ять кварталів живемо у періоді спаду венчурного фінансування, але дані Crunchbase показують стійке падіння обсягів інвестицій у компанії з Black-засновниками, яке випереджає загальне скорочення фінансування стартапів», – додала вона.

Що буде далі, наразі неясно: у цьому кварталі можуть відбутися ще 34 великі угоди – або ж не статися взагалі нічого. У певному сенсі це відображає стан ринку, який часто описують як «гантелеподібний» чи «бівалентний»: одні гравці легко залучають значні суми, тоді як інші групи – включно з деякими венчурними фондами – відчувають великі труднощі зі збором капіталу.

«Виникає питання, чи не заважає сьогоднішня надмірна обережність інвесторів робити ставки на засновників-початківців, серед яких частка представників різноманітних груп зазвичай вища», – зазначила Тір.

Джерело

TechCrunch

Засновник Box Аарон Леві цього тижня запустив нову хвилю обговорень своїм постом у соцмережах, де припустив, що технічні CEO «особливо схильні до психозу навколо ШІ».

У свіжому епізоді подкасту Equity від TechCrunch Кірстен Коросек, Шон О’Кейн і я спробували розібрати коментар Леві. Зокрема, він зовсім не відкидає інструменти ШІ, а наполягає, що CEO мають реально користуватися цими інструментами, щоб розуміти їх.

Це доволі м’який скепсис у порівнянні з іншими проявами ширшого «відкату» від ШІ — від випускників університетів, які освистують будь-яку згадку про ШІ, до загального негативу навколо скорочень у техіндустрії чи стрибка встановлень пошуковика DuckDuckGo після оголошення Google про ще більшу інтеграцію ШІ в пошук.

Кірстен зауважила, що Google опинилася в дилемі: компанія «ганяється за тим, що, як їй здається, вона мусить робити, щоб не відстати, але при цьому ламає те, за що люди найбільше люблять бренд, і не покращує це». У ширшому сенсі вона задумалась, «чи не є нинішній анти-ШІ момент можливістю для стартапів або інших сегментів бізнесу».

Нижче — уривки нашої розмови, відредаговані для стислості й ясності.

Anthony Ha: ШІ неймовірно поляризує. І це ускладнює розмову про нього: ти почуваєшся трохи божевільним, бо [одночасно] здається, що всі ним користуються і всі його люблять, але також ніхто ним не користується і всі його ненавидять. Є великі групи, для яких правдиві обидві ці речі.

Якщо подивитися з боку користувачів, дуже показово те, про що ми вже говорили: анонси Google щодо пошуку і того, як ШІ стає його більшою частиною. Хоча цікаво спостерігати, як Google намагається трохи «відмотати» це назад або принаймні уточнює, що якщо ви хочете той класичний досвід «10 синіх посилань», ще є способи залишитися з ним. Він повністю не зникне.

Але, як на мене, багато людей не в захваті від курсу, яким рухається Google. І ми бачимо, наприклад, що DuckDuckGo заявляє про зростання встановлень на 30% — це величезний стрибок. Звісно, DuckDuckGo набагато, набагато менший продукт, ніж Google. Думаю, Google нічого не загрожує прямо зараз, але це сигнал, що існує досить велика аудиторія, якій дуже не подобається нинішній «ШІ-курс».

Sean O’Kane: Я постійно шукаю одну річ, коли дивлюся на всі ці провідні лабораторії ШІ або техкомпанії, які активно проштовхують продукти й фічі на базі ШІ. Мені здається, що всі поступово з’їжджаються до підходу Anthropic — ідеї, що ти дуже чітко розумієш, що хочеш запропонувати людям, і тримаєшся цього.

Google — одна з небагатьох, хто все ще рухається у протилежний бік. Вони намагаються робити багато різних речей, але собі ж шкодять, коли говорять про це настільки розпливчасто.

Що я маю на увазі: коли Google виходить на сцену на I/O і розповідає, як, на її думку, зміниться пошук, більша частина презентації — це шопінг чи інші сценарії, які закінчуються комерційною транзакцією. Але те, як ми колективно сприймаємо Google, особливо ті, хто користується нею два-три десятиліття, — це передусім система пошуку інформації.

Google часто стикається з тим, що в компанії виникає реактивний страх: а раптом ми зашкодимо саме цій функції пошуку інформації? І їхня відповідь: «Так, але вона все одно лишиться. Давайте зосередимося на тому, як це допоможе вам, скажімо, забронювати авіаквиток».

А потім вони самі ж собі стріляють у ногу, випускаючи продукти — очевидно, дуже складно повністю стрес-тестувати ці системи, — але вони все одно публікують їх і натикаються на ті самі проблеми, що й роками до цього.

Kirsten Korosec: У нас нещодавно вийшов чудовий матеріал про те, як Google не може правильно написати власне ім’я. Якщо запитати: «Скільки літер P у слові Google?», вона відповідає: дві.

Це якраз про напруження між двома речами: Google женеться за тим, що, як їй здається, вона має робити, щоб утриматися в гонці, але при цьому псує те, з чим люди найбільше асоціюють бренд, і не робить це кращим.

Мені цікаво, ми вже бачимо перші свідчення того, що користувачі «голосують пальцями» — буквально йдуть до інших сервісів. Але я думаю, чи не з’являються сьогодні можливості для інших стартапів або, ширше, для інших сфер бізнесу, які ми ще не до кінця усвідомили, — саме завдяки цьому анти-ШІ настрою.

Anthony: Безумовно. Хоча це, мабуть, непросто, бо думки настільки різні. Якщо ви будуєте щось для аудиторії, яка скептично ставиться до ШІ, ви майже напевно відштовхнете тих користувачів, які, навпаки, максимально захоплені ним і вірять у нього. Але це просто реальність моменту, в якому ми живемо.

І це видно в тому, як себе позиціонує DuckDuckGo: вони дуже активно наголошують на своїй «анти-ШІ» позиції. Для мене це показово, бо я вже згадував, що сам відходжу від Google, тестую інші пошуковики. І можу сказати, що рік тому, коли я почав цей експеримент, навіть альтернативні пошукові системи все ще гралися з ШІ-функціями, десь підкреслювали їх, бо їм теж здавалося, що так «треба».

А зараз вони, схоже, побачили інший шлях: «Ні, ми просто не зацікавлені в усьому цьому. А якщо й використовуємо це десь, то суворо в окремій «пісочниці», яка жодним чином не впливатиме на ваш базовий досвід пошуку».

Kirsten: Мені здається, ми інколи несправедливо зводимо всіх технічних CEO до образу людей, які силоміць «годують» користувачів ШІ. Але є принаймні один CEO, який заявив: «Мені здається, серед інших технічних CEO є певний психоз навколо ШІ».

Я говорю про засновника Box Аарона Леві, який багато разів був на Disrupt і, безумовно, наш друг у TechCrunch. Він сказав, що CEO «особливо схильні до психозу навколо ШІ», бо вони, цитую, «достатньо далекі від останньої милі роботи, яку все ще треба виконати, щоб створити реальну цінність за допомогою ШІ».

Мені це здалося дуже цікавим. І я думаю, чи є інші CEO, які з ним погоджуються. Також цікаво, чи в межах цього переосмислення того, що саме має статися, аби створювати найбільшу цінність, вони думають і про те, як змінюється їхня робоча сила. Це й наша інша тема сьогодні — не лише поділ суспільства щодо ШІ, а й те, як ШІ змінює роботу. Ми вже бачили темний бік цього — велику кількість звільнень.

Але, гадаю, ми також бачимо серйозні зміни в тому, як люди працюють. Цікаво, чи ви у сферах, за якими стежите, спостерігаєте докази цього, бо мені здається, це не лише про «стартапи ШІ» чи великих гравців техрину.

Sean: Якщо говорити про компанії, за якими я стежу, більшість із них працюють або над фізичним транспортом, або в суміжних сферах. Там усе відбувається значно повільніше, ніж, що логічно, у «чистому» софті.

Починаємо бачити певні зміни. Ми вже говорили в подкасті про Mind Robotics — спін-аут компанії від CEO Rivian RJ Скейрінджа. І, звісно, дедалі більше ШІ застосовується до фізичної інфраструктури, виробництва, робототехніки, автономного водіння.

Але найбільші зміни все ж у софті, де робота людей безпосередньо пов’язана з написанням коду.

Anthony: Частина питання — і про впровадження ШІ в компаніях, і про скорочення, пов’язані з ШІ, — це те, наскільки ці процеси йдуть зверху вниз, а наскільки — знизу вгору.

Бо чимало інших трансформацій на ринку праці за останні десятиліття хоча б частково відбувались «знизу»: з’являлися інструменти, якими людям реально хотілося користуватися, вони приносили їх у компанію, а з часом керівники й IT-відділи були змушені це прийняти.

Зараз же складається враження, що віра в величезні «продуктивні виграші» від ШІ найбільше приваблює саме керівників — або, якщо ви в стартапі, то, ймовірно, венчурних інвесторів, які вас фінансують. Вони люблять мрію про те, що можна мати крихітну команду і бути настільки ж ефективними, як компанія з набагато більшим штатом.

І я не думаю, що це неможливо, але, здається, суть думки Аарона в тому, що якщо ти сам не торкаєшся жодної «кінцевої» роботи, як ти взагалі можеш це знати? Він при цьому не закликає викинути всі інструменти ШІ, а говорить, що їх потрібно реально використовувати й розуміти, що вони роблять. Не можна просто подивитися на слайд у презентації й сказати: «Так, неймовірна ефективність, вперед».

Джерело

TechCrunch

Якщо ви цікавитесь електромобілями чи спорткарами, ви точно бачили галас навколо першого повністю електричного Ferrari — моделі Luce. Реакція на п’ятимісний електрокар, створений за участі ветерана Apple Джоні Айва й оцінений майже у $650 000, була миттєвою й нищівною.

Фани Ferrari жахнулися, критики порівнювали новинку з набагато дешевшим Nissan Leaf, соцмережі наповнилися мемами, а один з дизайнерів (Дерек Дженкінс з Lucid) навіть публічно пройшовся по дизайну.

Старший репортер TechCrunch Шон О’Кейн поставив інше запитання, коли суперечки про Ferrari Luce вибухнули в інтернеті: для кого взагалі створено Luce?

Повну аргументацію можна побачити у його матеріалі, але найважливіше, на мою думку, — чи адресовано Luce чинним власникам Ferrari. Адже власники Ferrari часто мають більше ніж один автомобіль марки. Понад 80% із 14 000 людей, які купили Ferrari торік, уже володіли хоча б одним автомобілем бренду, нагадує О’Кейн.

За словами Ferrari, попит на електрокар є. Генеральний директор компанії Бенедетто Вінья стверджує, що Luce вже отримує замовлення як від давніх, так і від нових клієнтів. Якщо припустити, що попит перевищить кількість машин, які Ferrari планує випустити, виникає наступне запитання: кого саме компанія обере серед бажаючих? (Ті, хто в темі, розуміють.)

Ferrari цілком може бути реабілітована. Згадайте Ferrari Purosangue, яку жорстко критикували під час запуску кілька років тому. Сьогодні цей кросовер вважається успішним продуктом. Іноді не має значення, що продукт ненавидять: Ferrari не потрібне загальне схвалення, їй потрібно лише достатньо покупців.

Від електрокарів до безпілотників

У Техасі набув чинності новий закон, що дозволяє місцевому департаменту з транспортних засобів жорсткіше контролювати тестування й розгортання безпілотних авто у штаті. Компанії тепер зобов’язані реєструвати автономні автомобілі, а ці дані відкриті для публіки. Ось що вдалося знайти, провівши трохи часу з новим онлайн-інструментом для відстеження AV.

Waymo впевнено лідирує з 577 зареєстрованими безпілотниками. Далі йдуть Avride із 317 машинами, Nuro з 47 та Tesla з 42. У реєстрі також можна знайти компанії з автономних вантажоперевезень Aurora, Gatik AI, Kodiak AI та Waabi.

Розмір автопарку — лише один із показників і далеко не завжди означає, що той, у кого найбільше машин, виграє. Багато з цих компаній ще не запустили комерційні сервіси в штаті.

Набагато цікавіша публічна функція скарг у цьому новому інструменті. Станом на зараз жодної скарги на згадані вище компанії не подано.

Угоди

Новий фонд з одним активом під управлінням Equip Capital отримав контрольний пакет у європейському операторі електросамокатів Ryde Technology. Провідним інвестором виступив підрозділ Goldman Sachs Alternatives.

LiveWire, електричний мотоциклетний спіноф Harley-Davidson, придбав стартап із виробництва електричних позашляхових мотоциклів Dust Moto. Умови угоди не розкриваються.

Компанія Matternet, що займається автономною доставкою дронами, залучила $33 млн у форматі приватного розміщення та завершила зворотне злиття з Los Altos Ventures Corp.

Revel, компанія з розвитку мережі зарядних станцій для електромобілів, яка торік у серпні закрила свій бізнес із райдхейлінгу, зливається з Voltera. Фінансові деталі не розголошуються, однак об’єднаний бізнес працюватиме під брендом Voltera й очолюватиметься СЕО Revel Френком Рейгом, повідомляє Bloomberg.

Німецький виробник дронів Stark веде перемовини щодо залучення щонайменше €300 млн (близько $350 млн). За даними Financial Times, раунд може подвоїти оцінку компанії до €2,5 млрд.

Volara Motorsports Group, холдингова компанія, сфокусована на мотоспорті та тюнінгу, придбала Lynx Motor Works — техаського виробника лімітованих «переосмислених» класичних автомобілів.

WeRoad, міланський стартап групових пригодницьких подорожей, залучив $58 млн у раунді серії C під проводом Airbnb. Загальний обсяг залученого капіталу тепер становить близько $100 млн, а нові кошти підуть на вихід WeRoad на ринок США, починаючи з Остіна.

Інші новини та деталі

American Airlines встановить систему Starlink більш ніж на 500 вузькофюзеляжних літаків Airbus, починаючи з початку наступного року. Це черговий авіаперевізник, який обирає підрозділ SpaceX для забезпечення бортового Wi-Fi. Угода дає помітний фінансовий плюс для Starlink — супутникової мережі зв’язку й наразі єдиного підрозділу SpaceX, що генерує суттєвий прибуток.

Rivian заявляє, що розпочне поставки нового кросовера R2 вже 9 червня. Водночас компанію розслідує Національна адміністрація безпеки дорожнього руху США (NHTSA) через те, як автовиробник обслуговує задні елементи підвіски своїх електромобілів.

Компанія Slate Auto планує 24 червня оголосити ціни та розпочати прийом безповоротних передзамовлень на свій недорогий електромобіль. Поставки заплановано на кінець цього року.

Volvo Cars отримала від Міністерства торгівлі США спеціальний дозвіл, який дозволяє шведському автовиробнику, що переважно належить китайському холдингу Geely, і надалі імпортувати та продавати свої автомобілі у Сполучених Штатах. Закон, що набув чинності у січні 2025 року, фактично забороняє майже всі китайські автомобілі на ринку США в межах жорсткішого контролю за підключеними авто з технологічними зв’язками з Китаєм.

Waymo почала надавати вибраним пасажирам у Лос-Анджелесі, Фініксі та Сан-Франциско доступ до свого нового роботаксі — повністю електричного мінівену, спроєктованого так, щоб знизити витрати й витримувати «експлуатацію» сотнями тисяч користувачів. Авторка матеріалу встигла проїхатися в цьому авто — модифікованому мінівені Zeekr під назвою Ojai (вимовляється «оу-хай»). Повний огляд вийде цими вихідними. Невеликий спойлер: роботаксі давно страждали від «проблеми магії», і новий Ojai починає її розв’язувати.

Опитування про Ferrari Luce й можливе злиття SpaceX та Tesla

TechCrunch проводить опитування щодо ставлення читачів до Ferrari Luce: можливо, вам таємно подобається цей електрокар, але ви не хочете отримати хвилю хейту, а можливо — відверто ненавидите.

Минулого тижня читачам також поставили запитання: «Чи зіллються SpaceX і Tesla?» Понад 51% відповіли: «Так, протягом двох років», 34% обрали варіант «ніколи», а 14,5% — «Так, уже цього року». Тобто понад 65% респондентів вважають, що злиття неминуче.

Джерело

TechCrunch

Після критики на адресу стартапу Artisan за неналежне використання його робіт художник KC Green — автор знаменитого мему “This is fine” — повідомив, що досягнув домовленості з компанією.

Конфлікт виник після того, як стартап, схоже, використав варіацію малюнка Green для промоції свого AI-асистента Ava. На рекламі Artisan у автобусах та метро впізнаваний пес Green сидів серед добре відомих полум’я, але замість фрази “This is fine” було написано: “My pipeline is on fire” (“Мій пайплайн у вогні”), а оголошення закликало: “Hire Ava the AI BDR” (“Найміть Ava, AI-BDR”).

На початку цього місяця Green написав у соцмережах, що його роботу “вкрали, як краде ШІ”, і закликав підписників “вандалізувати” ці оголошення, якщо вони їх побачать. Також він розповів TechCrunch, що його дратує необхідність “випробовувати на собі американську судову систему” замість того, щоб витрачати цей час на створення коміксів.

Artisan, у свою чергу, заявив виданню, що має “великий повагу до Green та його роботи”. А раніше цього тижня засновник і CEO компанії Jaspar Carmichael-Jack повідомив, що сторони дійшли згоди.

У коментарі для TechCrunch Green підтвердив, що вони “досить швидко досягли мирової угоди”: Artisan зняв рекламу в Нью-Йорку та Сан-Франциско, у якій використовувався його персонаж, а сам Green видалив свій початковий допис.

Джерело

TechCrunch

Цього вікенду «конвеєр» від YouTube до престижного горору демонструє вражаючу форму.

Перше місце в бокс-офісі посідає «Backrooms» — повнометражне розширення серії роликів Кейна Парсонса на YouTube з моторошним «знайденим відео» про таємничий офісний простір (ідея походить з треду на 4chan), що порушує закони фізики.

Стрічка, знята самим Парсонсом, за один лише вікенд має зібрати близько 81 млн доларів на внутрішньому ринку США. Це з великим відривом найкращий старт в історії інді-студії A24 — попередній рекорд належав «Civil War» з результатом 25,7 млн доларів у перший вікенд.

Другий за касовими зборами фільм, «Obsession», робить, можливо, ще вражаючіший трюк. Так, його прогноз за вікенд становить «лише» 26,4 млн доларів, але картина (про романтичне бажання, що перетворюється на кошмар) у другий вікенд уже заробила більше, ніж у перший, а в третій має додати ще 10%.

Для розуміння масштабів: більшість широких релізів у другий вікенд просідають на 50–70%. Торішній «Sinners» вважався феноменом «усного радіо», бо втратив менш ніж 5%. Окрім різдвяних релізів (які тримаються довше завдяки святам), зростання від вікенду до вікенду практично не трапляється. За даними Hollywood Reporter, «Obsession» — перший фільм із 1982 року, який показав зростання як у другий, так і в третій вікенди.

Як і «Backrooms», «Obsession» — це горор, знятий автором, який спершу прославився на YouTube. Режисер Каррі Баркер знімав фільми для YouTube, кульмінацією чого стала годинна стрічка у форматі «знайденого відео» «Milk & Serial», що вийшла у 2024 році. Баркер уже відзняв свій наступний фільм і готується поставити новий ремейк «Техаської різанини бензопилою».

Ці два релізи продовжують низку несподіваних успіхів після «Iron Lung» — екранізації відеогри, що вийшла раніше цього року. Режисером «Iron Lung» виступив Марк Фішбах, краще відомий за своїм ютуб-аккаунтом Markiplier. Стрічка заробила майже 41 млн доларів у домашньому прокаті.

У матеріалі New York Times про нещодавній «бум кінематографістів із YouTube» керівник кінотеатру Rutgers Cinema Марк ДельВеккіо зауважив, що «багато ютуберів намагалися зробити стрибок у мейнстримне кіно й провалилися». Чим же вирізняються Парсонс, Баркер і Фішбах? За словами ДельВеккіо, попри їхній вік (Парсонсу 20, Баркерові 26), у всіх трьох є «довготривалість».

«На цей момент дехто з них знімає відео вже дуже давно, і саме так формується лояльна аудиторія, яка піде за тобою», — додав він.

Обидва фільми випередили першу за сім років стрічку у всесвіті Star Wars — «The Mandalorian and Grogu», яка має зібрати цього вікенду близько 24 млн доларів.

Автор матеріалу зазначає, що ще не бачив «Backrooms» (сподіваючись подивитися його наступного дня), зате вже встиг оцінити «Obsession» — і підтверджує, що фільм зовсім не розчаровує: більшу частину другої половини довелося дивитися крізь пальці, а подекуди й кричати від страху.

Публікація вперше вийшла 30 травня та була оновлена з урахуванням актуальних касових зборів.

Джерело

TechCrunch

На TwitchCon Rotterdam 2026 компанія анонсувала низку покращень, які невдовзі з’являться на платформі. Серед них — Dual Format, що дає змогу авторам одночасно транслювати у горизонтальному та вертикальному форматах, аби зручніше було дивитися і з десктопів, і з мобільних пристроїв. Twitch зазначає, що функцію запустять уже наступного місяця, разом із підтримкою стрімів у 2K для всіх партнерів та афілійованих авторів.

Dual Format, за поясненням Twitch у блозі, означає, що глядачі на мобільних пристроях бачитимуть вертикальне відео на весь екран, оптимізоване під смартфони, а користувачі десктопів — класичний горизонтальний формат. У вертикальному вигляді можна перемкнутися на класичний розділений перегляд. Якщо ж повернути телефон у будь-якому режимі, зображення знову розгорнеться в горизонтальний повноекранний формат. Twitch додає, що запроваджує серверну трансформацію відео (server-side transcoding) для Партнерів і багатьох Афілійованих авторів, щоб компенсувати додаткове навантаження на деякі системи.

Зі запуском 2K (1440p) стрімінгу Twitch також підтримуватиме вищі бітрейти — «до 9 Мбіт/с для 1440p та 7,5 Мбіт/с для 1080p». Крім того, сервіс додає проміжні підсумки під час трансляції, щоб глядачі, які приєднуються із запізненням, могли швидко зрозуміти, що відбувається, а також GIF-анімації в чаті для підписників рівня Tier 2 і Tier 3.

Для авторів Twitch впроваджує Auto Clips — функцію, яка автоматично перетворюватиме ключові моменти стріму на кліпи для поширення. Також з’явиться можливість автоматично додавати субтитри до кліпів спільноти та список найкращих кліпів у підсумку трансляції, щоб спростити поширення цих моментів у Twitch Stories.

Джерело

Engadget

На ринку з’являється нова хвиля преміальних портативних ігрових пристроїв, і однією з перших буде MSI Claw 8 EX AI+. Компанія показала свій новий девайс під час закритої демонстрації у штаб-квартирі в тайванському Тайбеї напередодні виставки Computex 2026. Claw 8 EX AI+ продовжує лінійку портативних консолей MSI, представлених у 2024 році з ціною від близько $800, але новинка, за повідомленнями, може коштувати до $1 500. Старт продажів запланований на 23 червня.

Щоб виправдати цінник, нова портативна приставка MSI отримала суттєве зростання продуктивності завдяки чипу Intel Arc G3 Extreme. За даними ZDNet Korea, Claw 8 EX AI+ має оновлену конструкцію SSD, яка дозволяє користувачам легко оновлювати сховище через слот M.2 2280. Приставка, як і раніше, підтримує до 32 ГБ оперативної пам’яті, оснащується акумулятором ємністю 80 Вт·год та восьмидюймовим сенсорним дисплеєм з роздільною здатністю 1 920 × 1 200 пікселів і частотою оновлення 120 Гц. Під час демонстрації також повідомили, що Claw 8 EX AI+ отримає покращену тактильну віддачу та більш ергономічний дизайн кнопок і джойстиків.

Джерело

Engadget

Екологічна активістка Ерін Брокович взялася за нову місію: домогтися більшої прозорості у будівництві дата-центрів та впливу, який ці об’єкти мають на прилеглі громади.

Брокович, яку прославив фільм із Джулією Робертс про її судову справу проти Pacific Gas & Electric, нещодавно запустила сайт з картою дата-центрів по всій території США.

На сайті карта описується як «робота в процесі», що включає дата-центри, про які повідомили мешканці навколишніх громад. У дописі на Substack Брокович зазначила, що після заклику в квітні повідомляти про проблеми, пов’язані з дата-центрами, вона отримала майже 4000 звернень лише за перший місяць.

«Найпоширеніше занепокоєння — більше, ніж шум, більше, ніж споживання води, більше, ніж зростання комунальних рахунків — це одне слово, яке знову і знову з’являється в кожному повідомленні: прозорість», — написала вона.

Брокович додала, що вона не виступає «загалом проти дата-центрів» чи ШІ, а критикує «схему, яку фіксує наша карта: проєкти оголошують після того, як дозволи вже отримані; девелопери не відповідають на дзвінки; місцеві чиновники підписують угоди про нерозголошення ще до того, як сусіди дізнаються, що проєкт взагалі розглядається».

Джерело

TechCrunch

Alienware останніми роками випустила кілька наших улюблених OLED-моніторів. На Computex компанія представила новий флагманський варіант, який називає «найамбітнішим дисплеєм» за всю свою історію.

Оснащений новою панеллю LG, Alienware AW3926QW, за заявою виробника, є першим у світі 39-дюймовим 5K OLED-монітором з RGB-stripe матрицею. Головне оновлення цього дисплея — поєднання високої пікової яскравості (до 1300 ніт) і дуже високої частоти оновлення (до 330 Гц) із традиційними перевагами OLED — глибоким контрастом та насиченими кольорами, але з кращою чіткістю відображення тексту.

Це важливо, оскільки одна з типових проблем нинішніх QD-OLED (і деяких WOLED) панелей — субпіксельна структура, яка може давати кольорові ореоли навколо літер і цифр (особливо за малого шрифту) і створювати враження легкого розмиття. У результаті такі монітори чудово виглядають у іграх чи кіно, але гірше підходять для повсякденної роботи та ролі основного робочого екрана. Завдяки новій панелі LG, новий монітор Alienware має бути однаково зручним і для роботи, і для ігор.

AW3926QW також отримав стильний дизайн із помірною кривизною 1500R і сертифікації Dolby Atmos та VESA DisplayHDR True Black 500. Монітор підтримує режим Dual Mode: можна використовувати рідну роздільну здатність 5K (5120 × 2160) до 165 Гц або перемкнутися на 1080p з частотою до 330 Гц для кіберспортивних шутерів на кшталт Counter-Strike 2.

Для роботи з кількома ПК є вбудований KVM-перемикач і порт USB-C з передаванням живлення до 90 Вт. Набір інтерфейсів включає DisplayPort 2.1 і HDMI 2.1 FRL з eARC, а також підтримку NVIDIA G-Sync та AMD FreeSync Premium Pro. Як і попередні OLED-моделі Alienware, новинка супроводжується трирічною гарантією, яка включає захист від вигорання панелі.

Офіційну ціну AW3926QW Alienware поки не називає, але можна очікувати суму суттєво вище $1000. Продажі мають стартувати наприкінці червня.

Якщо потрібен дещо компактніший варіант, Alienware підготувала 34-дюймовий AW3426DW — довгоочікуване оновлення моделі 2022 року. Він використовує QD-OLED Penta Tandem панель з піковою яскравістю до 1300 ніт (проти 1000 ніт у попередника), новим антивідблисковим покриттям замість глянцевого, сертифікацією VESA DisplayHDR True Black 500 (було True Black 400) і трохи вищою частотою оновлення — 280 Гц замість 240 Гц. Цей монітор очікується в продажу пізніше, у липні, але ціну також ще не оголошено.

Для тих, хто шукає доступніші рішення, Alienware підготувала ще дві моделі, які доповнять представлений навесні AW2726DM. Початкові ціни складуть близько $300 і $400 відповідно. Alienware 32 (AW3226DM) і Alienware 34 (AW3426DWM) пропонують два різні формати для QHD-ігор. 32-дюймова версія має класичне співвідношення сторін 16:9 і роздільну здатність 2560 × 1440, а 34-дюймова — ультраширокий формат 3440 × 1440.

В іншому характеристики у цих двох моделей дуже схожі: частота оновлення до 240 Гц, підтримка AMD FreeSync і сертифікація DisplayHDR 400. Параметри не такі вражаючі, як у флагманських дисплеїв вище, але з огляду на ціну вдвічі чи навіть утричі нижчу, це привабливі варіанти для геймерів з обмеженим бюджетом. Обидва монітори мають з’явитися у продажу в червні.

Джерело

Engadget

XPS 13 понад десятиліття був найвідомішим флагманським ноутбуком Dell. Торік компанія ненадовго «поховала» бренд XPS, але тепер повертає свій культовий ультрапортатив як дуже доступну, проте все ще преміальну Windows-альтернативу MacBook Neo.

За товщини лише 12,7 мм і ваги 2,2 фунта (близько 1 кг) Dell заявляє, що нова модель — не просто найтонша й найлегша версія XPS 13 за всю історію, а ще й компактніша та легша за суперника від Apple. І, як і попередники, цей XPS 13 зберігає низку преміальних характеристик: корпус із фрезерованого алюмінію (CNC), дисплей 2,5K IPS, чотири динаміки та підтримку Wi‑Fi 7. Але головне — стартова ціна: від $599 для студентів або $699 для решти покупців.

Для студентів (сюди входять старшокласники від 16 років і всі, хто навчається в акредитованих вишах) базова конфігурація включає процесор Intel Core Series 3, 8 ГБ оперативної пам’яті та SSD на 256 ГБ. Втім, за наявності більшого бюджету систему можна оснастити чипами Intel Core Ultra Series 3, до 32 ГБ RAM і SSD до 1 ТБ. Також покупці зможуть обрати один із двох кольорів: storm або sky.

Попри доволі бюджетне позиціонування, Dell стверджує, що не економила на компонентах. На відміну від MacBook Neo, XPS 13 оснащений сенсорним дисплеєм із частотою оновлення 120 Гц (проти 60 Гц у Mac), ширшим кольоровим охопленням 100% DCI-P3 і повністю підсвічуваною клавіатурою. Крім того, ноутбук має два порти USB‑C (3.2 Gen 2) і вбудовану вебкамеру з підтримкою Windows Hello.

Перевагою MacBook Neo може бути безвентиляторна конструкція, тоді як XPS 13 використовує систему з двома вентиляторами. Водночас, якщо ви часто працюєте на вулиці, де ноутбук може опинятися під прямим сонячним промінням, наявність активного охолодження може виявитись додатковим плюсом.

У підсумку XPS 13 виглядає тим самим недорогим, але все ще «преміальним» ноутбуком, на який давно чекали користувачі Windows, особливо з огляду на постійне зростання цін на електроніку. Єдине невелике зауваження — відсутній вбудований аудіороз’єм 3,5 мм, і поки незрозуміло, чи буде перехідник у комплекті, чи його доведеться купувати окремо.

Ще один плюс нового XPS 13 — Dell, схоже, настільки впевнена у своєму редизайні, що не затягує зі стартом продажів. Базова версія XPS 13 (включно з конфігурацією за $599 для студентів) має з’явитися у продажу в червні, а більш потужні модифікації очікуються пізніше влітку.

Джерело

Engadget

Зізнаюся, мене трохи відштовхнуло, коли я дізналася, що новій мобільній грі Nintendo в стилі WarioWare — Pictonico! — потрібен доступ до фотографій у галереї мого смартфона. Я доволі вибірково ставлюся до того, які застосунки можуть бачити мої фото, а ідея гри, заповненої знімками мого обличчя, не надто приваблювала. Але дивні ігри — це частина моєї роботи, а якщо Pictonico! і є чимось, то це саме дивна гра. Тож я дала їй шанс — і, на мій подив, дуже швидко нею захопилася.

Pictonico! можна безплатно завантажити, але сама гра не є повністю безкоштовною — за межами короткої демо-версії. Після її проходження потрібно купувати набори рівнів (Nintendo називає їх томами). Vol. 1 містить 20 етапів і коштує $8, а Vol. 2 пропонує 12 етапів за $6. Кожен етап складається з серії мікроігор у дуже швидкому темпі, і щоб перейти далі, потрібно успішно пройти 10 таких ігор. І ці ігри справді шалені. Наприклад, вам можуть показати фото вас чи близької людини з «щелепою лещат», якою треба швидко перекусати предмети, що рухаються по конвеєру. Або ви стаєте квіткою, у якої потрібно обривати пелюстки. Або ж похмурим бананом, який чекає, поки його почистять.

Під час налаштування вам повідомляють, що фотографії не надсилаються до Nintendo і жодним чином не передаються, що дещо заспокоює, адже для роботи гри потрібні знімки з обличчями. Локальне зберігання тут особливо важливе — Pictonico! може стати цікавою грою для спільної розваги з дітьми.

Гра дозволяє вибрати конкретний альбом, щоб у ній використовувалися лише схвалені вами зображення. Можна створити окремий альбом саме для цієї мети й заповнити його чим завгодно. (З фотографіями домашніх тварин гра працює погано, але впоралася з картинкою картоплі, яка, як мені здалося, була схожа на Стрегу Нону). Також можна обрати режим “Snap & Play” і робити фото безпосередньо в застосунку. Якщо в обраному альбомі не вистачає придатних зображень, гра підставляє зразки на кшталт сніговика чи м’якої іграшки-мавпочки.

У грі відбувається дуже багато всього одночасно: яскраві кольори, аркадні звуки та хаотично драйвова музика атакують з усіх боків. Паралельно з цим вам потрібно за кілька секунд виконати завдання на екрані — інакше раунд буде провалено. Немає часу думати, лишається просто плисти за цим безглуздим потоком. Щойно починаєш грати, гра затягує. У розділі Score Attack доступно кілька режимів для тих, хто хоче більшого виклику: Normal (складність зростає з прогресом), High-Speed (надвисока швидкість) і Danger Zone, де гра закінчується після однієї невдачі.

Pictonico! безглузда — це факт, але водночас це безперечно радісний досвід. Я багато сміялася, спостерігаючи, що гра робить з моїми фотографіями. Навряд чи я часто гратиму в неї наодинці «щоб убити час», але в правильній компанії вона може стати джерелом дуже кумедних і водночас напрочуд добрих моментів. Інколи корисно й посміятися із себе!

Джерело

Engadget

У подкасті УТ-2 MVP, який ведуть підприємець і засновник AI-first компанії Ярослав Ажнюк та інженер Юрій Федоренко, розмова про штучний інтелект постійно повертається до однієї теми: роль людини. Навіть коли йдеться про військові системи, великі дані чи модні AI-тренди, у центрі все одно опиняються людське навчання, довіра та безпека комунікацій.

Ця розмова показує парадокс епохи штучного інтелекту: з одного боку, нейромережі потребують гігантських датасетів, з іншого — люди здатні вчитися на мізерних вибірках і приймати рішення в умовах невизначеності. А ще — найцінніші дані можуть бути не в дорогих військових платформах, а в наших месенджерах.

Як люди вчаться «з одного жирафа», а нейромережі — з мільйонів картинок

Одна з ключових інтелектуальних пасток сучасної AI-дискусії — спокуса проводити прямі аналогії між тим, як «вчиться» нейромережа, і тим, як вчиться людина. У технічних презентаціях це виглядає зручно: є «дані», є «модель», є «навчання». Але коли подивитися уважніше, подібність виявляється радше метафорою, ніж реальністю.

Показовий приклад — розпізнавання образів. Людині достатньо один раз побачити жирафу, щоб потім впевнено впізнавати її в різних контекстах: на фото, в мультфільмі, у книжковій ілюстрації, навіть у стилізованому логотипі. Дитина не потребує тисяч прикладів жираф у різних позах, ракурсах і освітленні, щоб сформувати стійке уявлення «ось це — жирафа».

Нейромережі працюють інакше. Класичні моделі комп’ютерного зору навчаються на величезних датасетах: десятки, сотні тисяч, а то й мільйони зображень, розмічених людьми. Для того, щоб модель стабільно розпізнавала жирафу, їй потрібні тисячі варіацій: різні фони, відстані, часткові перекриття, інші тварини поруч. І навіть тоді вона може помилятися в ситуаціях, де людина не вагається жодної секунди.

Це не просто технічна деталь, а принципова відмінність. Люди навчаються на екстремально малих вибірках даних — іноді буквально з одного-двох прикладів — і вміють узагальнювати. Мозок «добудовує» картину, спираючись на попередній досвід, контекст, інтуїцію, мову, соціальні сигнали. Нейромережа ж, навіть дуже потужна, залишається статистичною машиною, яка вчиться на масивних вибірках і погано переносить знання в радикально нові ситуації.

Саме тому прямі аналогії на кшталт «дані — це паливо для AI, як досвід — паливо для людини» виявляються оманливими. Людський досвід — не просто «датасет», який можна зібрати, скопіювати й передати. Це інтегрована, тілесна, емоційна й соціальна структура, яка формується роками й не зводиться до набору спостережень.

Війна як «датасет», який неможливо передати

Ця різниця між людським досвідом і машинними даними особливо помітна на прикладі війни. Україна сьогодні має унікальний, трагічний, але стратегічно важливий ресурс: кілька мільйонів людей, які прожили повномасштабну війну в різних ролях.

Це військові на передовій, офіцери й чиновники, які приймали рішення в умовах постійної загрози, волонтери, які будували логістику з нуля, інженери й виробничники, які адаптувалися до обстрілів і блекаутів. У кожного з них — «навчена нейронка» в голові, сформована не теорією, а прожитим досвідом.

Цей досвід не зникає в момент, коли активні бойові дії сповільнюються чи змінюють характер. Він має свій період «амортизації» — поступового зниження релевантності — але це не місяці, а щонайменше десятиліття. Люди, які пройшли через війну, і далі мислять, ухвалюють рішення й будують системи інакше, ніж ті, хто ніколи не стикався з подібними викликами.

У цьому сенсі Україна отримала довгострокову національну конкурентну перевагу, якої ніхто не хоче й не може «відібрати». Це не той «датасет», який можна просто експортувати. Теоретично, українці були б раді, якби хтось інший «повоював з москалями замість нас» і взяв на себе цей досвід. Але в реальності ніхто цього не робить, і саме тому концентрація такого досвіду в Україні є унікальною.

Цей людський вимір важливий і в дискусіях про співпрацю з технологічними компаніями на кшталт Palantir. Коли в публічному просторі з’являються запитання: «На яких умовах ми передаємо дані? Чи не віддаємо ми надто багато?», — часто мається на увазі саме страх втратити цю перевагу.

Однак навіть у випадку з Palantir найбільш цінним може бути не сам масив бойових даних — координати, таймлайни, результати уражень, — а те, як українські військові користуються системою. Які запити формують, коли перепитують, коли довіряють, а коли ігнорують рекомендації. Як змінюється їхня поведінка після певних подій, як вони верифікують інформацію.

Це вже не просто «дані», а сліди людського мислення в реальному часі. Для розробників складних систем підтримки рішень це може бути важливішим за самі бойові логи. І водночас це ще раз підкреслює: головна цінність — у людях, а не в таблицях.

Чому «дані — це нова нафта» — зручний, але хибний наратив

Популярний у 2010-х слоган «дані — це нова нафта» досі живе в презентаціях, стратегіях і пітчах. Він зручний: легко пояснює, чому потрібно збирати все, що тільки можна, і чому компанії з великими масивами інформації нібито мають непереборну перевагу.

Але в реальних AI-системах важливість датасетів часто перебільшують. У багатьох проєктах вузьким місцем виявляється зовсім не брак даних, а інші речі: архітектура системи, інтеграція в бізнес-процеси, якість постановки задачі, відсутність зворотного зв’язку від користувачів, організаційна інерція.

Звісно, є задачі, де дані критичні: наприклад, розпізнавання рідкісних захворювань чи моделювання специфічних фізичних процесів. Але загалом фетишизація датасетів працює радше як маркетинговий інструмент. Легко вийти на сцену й сказати: «У нас мільярди записів, це наш захисний рів». Складніше пояснити, як саме ці дані перетворюються на реальну цінність, і чому без людей — користувачів, операторів, аналітиків — система не працюватиме.

Цей же механізм працює й у військовій сфері. Легко уявити, що головний актив — це «масив бойових даних», який можна «злити» чи «вкрасти». Набагато важче побачити, що справжня цінність — у тому, як люди взаємодіють із системами, як вони комбінують машинні підказки з власним досвідом, як адаптуються до помилок алгоритмів.

У цьому контексті твердження про «перебільшену важливість датасетів» звучить не як заперечення ролі даних, а як нагадування: без людського виміру вони мало що варті. І саме тому спроби звести все до «зберемо більше даних — виграємо» виглядають небезпечно спрощеними.

WhatsApp, Signal і тіньова цінність приватних чатів

Якщо подивитися на те, де насправді зосереджена критично важлива інформація, картина стає ще цікавішою. Військові платформи на кшталт Palantir, безумовно, працюють з чутливими даними. Але щоденне життя, прийняття рішень, неформальні домовленості, політичні й бізнесові інтриги — усе це часто відбувається в месенджерах.

Твердження, що в WhatsApp і Signal може міститися більше важливої інформації, ніж у Palantir, на перший погляд звучить провокативно. Але якщо згадати, як саме люди комунікують, воно стає логічним. У чатах — живі розмови, неформальні обговорення, емоційні реакції, спонтанні ідеї. Там фіксується не лише «що сталося», а й «як ми до цього прийшли».

Це стосується не тільки приватного життя, а й політики, бізнесу, війни. Від координації волонтерських ініціатив до узгодження позицій між відомствами — значна частина цього відбувається в зашифрованих (або нібито зашифрованих) каналах.

Саме тому питання довіри до месенджерів стає не технічною, а політичною й культурною темою. У технічних колах у США, за спостереженнями Ярослава, WhatsAppу часто не довіряють, натомість Signal вважають безпечним. І це при тому, що в обох використовується один і той самий протокол шифрування, розроблений криптографом Moxie Marlinspike.

Цей парадокс показує, що безпека сприймається не лише як питання алгоритмів, а як питання власності, репутації й історії компанії. WhatsApp належить Meta, яка неодноразово опинялася в центрі скандалів навколо приватності й використання даних. Signal — незалежна некомерційна організація, яка з самого початку позиціонувала себе як проєкт, орієнтований на приватність і мінімізацію збору метаданих.

Технічна спільнота довіряє не лише коду, а й людям, які стоять за ним. І в цьому сенсі ім’я Moxie Marlinspike, автора протоколу, стає своєрідним маркером довіри. Якщо він розробляв протокол для Signal, а потім цей же протокол ліг в основу шифрування в інших сервісах, це ще не означає, що всі ці сервіси однаково безпечні. Важливо, як саме вони реалізують протокол, які метадані збирають, як реагують на запити держав, як змінюють політики з часом.

Тут знову повертаємося до ролі людини: безпека — це не лише криптографія, а й культура, інституції, етика. І саме тому вибір месенджера стає не просто технічним, а світоглядним рішенням.

Від Skype до Teams: як платформи зникають, а звички лишаються

Ще один показовий сюжет — доля Skype. Для багатьох користувачів, особливо старшого покоління інтернету, Skype був синонімом онлайн-дзвінків. Сьогодні ж він фактично зник як масовий інструмент, поступившись місцем Microsoft Teams.

Фраза «Skype закрили, тепер Microsoft Teams» звучить для когось майже як культурний шок. Це не просто зміна бренду, а маркер того, як швидко змінюються платформи комунікації й як це впливає на наші звички.

Технічно Teams — корпоративний продукт, інтегрований в екосистему Microsoft 365. Але на рівні користувацького досвіду це означає інше: розмови, які раніше відбувалися в «напівприватному» просторі Skype, тепер живуть у більш формалізованому, керованому середовищі. Для бізнесу це може бути зручно, для приватності — не завжди.

Цей перехід показує ще одну важливу річ: платформи приходять і йдуть, але людські патерни комунікації залишаються. Люди все одно шукають способи створити «свої» простори — додають кастомні емодзі в Slack, переносять жарти й меми з однієї платформи на іншу, будують неформальні канали поверх формальних інструментів.

Технологічні компанії можуть змінювати інтерфейси, політики, протоколи. Але вони не контролюють повністю те, як люди насправді спілкуються, довіряють одне одному, ухвалюють рішення. І в цьому сенсі навіть тотальна домінація певного месенджера не гарантує повного контролю над інформаційними потоками.

Чому люди залишаються центром у світі AI і зашифрованих чатів

Якщо звести ці сюжети докупи — навчання з одного прикладу, воєнний досвід, перебільшену роль датасетів, довіру до Signal і недовіру до WhatsApp, смерть Skype і прихід Teams, — вимальовується одна лінія: люди залишаються ключовим елементом у системах, де, здавалось би, все вирішує технологія.

Людський мозок вчиться інакше, ніж нейромережі, і саме тому не піддається простому «копіюванню» через дані. Воєнний досвід мільйонів українців — це не масив, який можна експортувати, а жива тканина суспільства, яка формуватиме рішення ще багато років. Датасети важливі, але без розуміння контексту й поведінки користувачів вони перетворюються на інертні таблиці.

Месенджери стали новими «полями бою» за приватність і вплив, але й тут усе впирається в довіру до людей і інституцій, а не лише в протоколи шифрування. Платформи зникають і народжуються, але люди вперто відтворюють свої способи комунікації, жартів, неформальних домовленостей.

Епоха AI не скасовує людський фактор — вона радше загострює його значення. Чим потужнішими стають моделі, тим важливішими стають питання: хто їх навчає, на чому, як вони вбудовані в реальні процеси, хто контролює канали комунікації, де ухвалюються рішення.

І поки люди здатні впізнати жирафу з одного погляду, а месенджери залишаються головними носіями живих розмов, роль людини в цій системі навряд чи зменшиться.

Джерело

AI-трансформація. Чому люди все ще важливі. mvp #11, 2 сезон — УТ-2

У подкасті УТ-2 MVP, який ведуть підприємець і засновник AI-first компанії Ярослав Ажнюк та командир штурмового підрозділу ЗСУ Юрій Федоренко, дедалі частіше перетинаються дві теми: штучний інтелект і війна. На стику цих світів виникають питання, які вже давно вийшли за межі суто технічних дискусій. Одне з них — на яких умовах Україна ділиться даними з американською компанією Palantir і що саме в цій співпраці є справжнім активом.

Публічний запит Валерія Маркуса до влади про умови передачі даних Palantir запустив хвилю дискусій про ризики, вигоди і межі допустимого в обміні воєнною інформацією. На цьому тлі Ярослав Ажнюк пропонує менш емоційний, але значно складніший погляд: ключовим ресурсом стають не стільки «сирі» бойові дані, скільки досвід людей і метадані про те, як вони взаємодіють із системами.

Питання Маркуса і баланс у відносинах з Palantir

Історія почалася з візиту керівника Palantir до України. Він зустрічався з президентом, міністром оборони, і це логічно привернуло увагу військових та волонтерської спільноти. Валерій Маркус публічно поставив просте, але болюче запитання: на яких умовах і які саме дані Україна передає Palantir?

У його постановці питання було кілька важливих акцентів. По-перше, ці дані — не абстрактні цифри, а результат реальних бойових дій, здобутих ціною крові українських військових. По-друге, це потенційна стратегічна перевага України, яку не можна легковажно віддавати. По-третє, суспільство має право розуміти, що саме відбувається, аби уникнути ситуації, коли критичні ресурси опиняються під чужим контролем без публічної дискусії.

Реакція в коментарях виявилася показовою. Частина аудиторії миттєво пішла в емоційний антагонізм — від «прогнати цих піндосів» до повного заперечення будь-якої співпраці. Інша частина нагадувала, що Palantir з перших днів повномасштабного вторгнення зайняв чітку проукраїнську позицію: їхні представники приїхали в Україну, надали ліцензії, поставили обладнання, фактично «все включили» без довгих бюрократичних процедур. Це суттєво вплинуло на баланс у відносинах: Україна не лише «дає дані», а й отримує критично важливі інструменти.

Ярослав Ажнюк, посилаючись на власні інсайди, стверджує, що в цьому кейсі немає «зради» і мова йде про взаємовигідний обмін, а не про одностороннє викачування даних. На його думку, це типовий для складних воєнно-технологічних історій «trade»: Україна віддає щось цінне, але натомість отримує можливості, які самостійно побудувати було б надзвичайно важко або надто довго. Водночас він визнає, що Міністерству оборони варто було б краще відпрацювати комунікацію, щоб зняти частину напруги й запитань у суспільстві.

Що насправді потрібно Palantir: не дані, а поведінка людей

Ключовий момент у цій дискусії — розуміння, які саме дані можуть бути цінними для Palantir. Інтуїтивна відповідь: карти, координати, результати ударів, розвіддані, логістика, все, що стосується реальних бойових дій. Але Ажнюк пропонує подивитися на це інакше.

На його думку, найбільш цінними для Palantir є не самі бойові дані, а метадані про те, як українські військові користуються системою. Йдеться про те, в який момент користувачі щось перепитують, що саме уточнюють, коли довіряють рекомендаціям системи, а коли — ні, як часто верифікують інформацію, як змінюється їхня поведінка після того, як вони бачать результат — наприклад, ураження нафтобази в Росії.

Навіть без прямого накладання на подальші дії (які можна частково відстежити з відкритих джерел) така поведінкова аналітика є надзвичайно цінною. Вона дозволяє зрозуміти, як реальні бойові користувачі взаємодіють із складною аналітичною системою в умовах стресу, обмеженого часу і високої ціни помилки. Для компанії, яка будує програмні продукти для оборонного сектору, це фактично «золота жила» для покращення UX, моделей прийняття рішень і пріоритизації функцій.

Логіка тут проста: самі по собі масиви бойових даних мають обмежений термін придатності. Через кілька років вони застарівають, змінюється тактика, техніка, театр бойових дій. Потужності США дозволяють їм збирати й оновлювати такі масиви самостійно. Натомість зрозуміти, як поводяться мільйони людей, які пройшли через унікальний досвід сучасної війни, значно складніше. Це не можна просто «дозібрати» з супутників чи перехоплень.

Саме тому Ажнюк вважає природним, що дані про використання системи належать Palantir: це буквально інформація про те, як користуються їхнім продуктом. Але це не знімає питання з українського боку: як зробити так, щоб обмін був максимально вигідним, а критичні елементи національної переваги не були віддані бездумно.

Досвід мільйонів українців як національний актив на 10 років уперед

У центрі цієї логіки — ще одна теза, яку Ярослав Ажнюк послідовно повторює: досвід мільйонів українців у війні — це довгострокова національна конкурентна перевага України. Ідеться не лише про військових на передовій, а й про людей в органах управління, волонтерів, виробників, усіх, хто був залучений до воєнних процесів.

Цей досвід — це не просто «датасет» у технічному розумінні. Це «навчені нейронки» в головах людей, їхні осмислені рішення, помилки, адаптації, інтуїція, що формується в умовах постійного ризику. Така концентрація людей із подібним досвідом у світі практично унікальна. Ніхто інший не воює з Росією так довго й так інтенсивно, як Україна, і ніхто не має такого масового, системного досвіду протистояння сучасній армії, дронам, ракетам, кібератакам одночасно.

Ажнюк оцінює період релевантності цього досвіду щонайменше у 10 років. Так, із часом він «амортизується»: змінюються технології, з’являються нові типи озброєнь, інші театри війни. Але протягом щонайменше десятиліття цей людський капітал залишатиметься надзвичайно затребуваним — як у військовій, так і в технологічній, безпековій, управлінській сферах.

Парадокс у тому, що якби існувала можливість «віддати цей датасет» комусь іншому — умовно, щоб інша країна воювала з Росією замість України, — Україна зробила б це без вагань. Але реальність інша: цей досвід неможливо передати без того, щоб його не прожити. Саме тому він стає унікальним активом, який не можна просто «експортувати» у вигляді файлу.

У цьому контексті дискусія про Palantir виходить за межі суто технічної. Йдеться про те, як Україна розпоряджається своїм унікальним людським досвідом, які партнерства будує, які технологічні екосистеми формує навколо цього досвіду. І чи усвідомлює суспільство, що його головний ресурс — не лише територія чи зброя, а саме люди, які пройшли через війну.

Palantir, месенджери і реальна цінність інформації

Ще один важливий штрих до картини — порівняння Palantir із повсякденними інструментами комунікації. Ажнюк припускає, що в WhatsApp і Signal може міститися більше важливої інформації, ніж у Palantir. Це контрінтуїтивна, але показова думка.

Palantir — це структурована аналітична платформа, куди потрапляють дані, які вже хтось вирішив зібрати, обробити й завантажити. Натомість месенджери — це «сирий» потік живої комунікації: накази, обговорення, емоційні реакції, неформальні домовленості, логістика «на коліні», волонтерські ланцюжки, інсайди з місця подій. Усе те, що часто не потрапляє в офіційні системи, але реально рухає процеси.

Цікаво, що американські знайомі Ажнюка не довіряють безпеці WhatsApp, але довіряють Signal. Signal вважається безпечним, WhatsApp — ні, хоча в обох використовується один і той самий протокол шифрування, розроблений Moxie Marlinspike. Той самий протокол, за словами Ажнюка, використовувався і в Skype, який, утім, уже повністю закрили, замінивши Microsoft Teams.

Цей фрагмент розмови показує ще одну важливу річ: у сучасному світі питання «де зберігаються дані» і «хто має до них доступ» виходить далеко за межі спеціалізованих військових систем. Критично важлива інформація розмазана по десятках інструментів, від захищених месенджерів до корпоративних чатів. Іноді найбільший ризик — не в тому, що умовний Palantir отримає доступ до частини бойових даних, а в тому, що повсякденні канали комунікації недооцінюються як джерело чутливої інформації.

Чому «дані — це нова нафта» — зручний, але хибний наратив

На тлі всіх цих дискусій Ажнюк доволі жорстко критикує популярний за останні роки наратив «дані — це нова нафта». На його думку, важливість датасетів у сучасних AI-системах часто перебільшена, а в реальних імплементаціях вузьким місцем зазвичай є не датасети.

Це йде врозріз із багаторічною хвилею модних тем — від цифрової трансформації та big data до web3 і AI. У якийсь момент «накопичувати дані» стало самоціллю. Бізнеси будували стратегії навколо ідеї, що достатньо зібрати якомога більше інформації, і це автоматично перетвориться на конкурентну перевагу. Держави говорили про «цифрові скарби», компанії — про «data moat», захисний рів із даних, який нібито унеможливлює конкуренцію.

Ажнюк нагадує, що в реальних проєктах гальмо часто виникає зовсім не там, де його очікують. Проблеми з інтеграцією, відсутність якісних процесів, слабка інфраструктура, неправильна постановка задач, брак людей, які розуміють і домен, і технології одночасно, — усе це набагато частіше стає причиною провалу, ніж «нестача даних».

Він порівнює це з іншими «зручними» темами, які добре лягають у публічний наратив. Наприклад, рої дронів. Ідея виглядає ідеально для презентацій: десятки чи сотні безпілотників, які синхронно атакують ціль, змінюючи правила гри на полі бою. Журналісти люблять такі образи, політики — теж, інвестори — тим більше.

Але якщо запитати військових, у якому відсотку бойових ситуацій реально потрібен рій дронів, відповідь буде значно скромнішою. Якщо рахувати лише механізовані штурми, де рій із 20 дронів може відбити наступаючу групу, то таких епізодів — менше ніж 1% від загальної кількості бойових зіткнень. Це не означає, що рої не потрібні, але їхня роль у реальній війні набагато менш тотальна, ніж у публічному дискурсі.

Те саме з датасетами. Дуже зручно вийти на сцену й сказати: «Дані — це нова нафта. Нам треба більше даних. У нас є дані, і це наш головний ресурс». Це зручно для чиновників, які хочуть показати, що країна «сидить на цифровому родовищі». Це зручно для компаній, які володіють великими масивами інформації й будують навколо цього свою цінність. Це зручно для консультантів і постачальників рішень, які продають інфраструктуру для зберігання й обробки даних.

Але в реальності успіх AI-систем значно більше залежить від якості постановки задач, архітектури рішень, інтеграції в процеси, безпеки, етики, ніж від того, наскільки «жирний» датасет лежить у сховищі. І в цьому сенсі український досвід війни ще раз підкреслює: головний ресурс — це не просто дані, а люди, які вміють із ними працювати, приймати рішення й адаптуватися.

Автономні дрони проти «роїв» і паралель із даними

Дискусія про рої дронів у розмові Ажнюка — не випадкова. Вона слугує ілюстрацією того, як медійні образи можуть спотворювати реальне розуміння технологій. На його думку, індивідуальна автономність дронів важливіша за концепцію «роїв».

Автономний дрон, який здатен самостійно орієнтуватися, ухвалювати базові рішення, адаптуватися до змін на полі бою, часто дає більший практичний ефект, ніж складно координований рій, який вимагає ідеальних умов, стабільного зв’язку й високої підготовки операторів. Але про автономність говорити складніше: це не так видовищно, важко пояснити в одному слайді, важче продати як «революцію».

Така ж логіка працює й із даними. Справжня цінність — у здатності системи й людей, які з нею працюють, робити правильні висновки з обмеженої інформації, швидко адаптуватися, комбінувати різні джерела. Це ближче до того, як працює людський мозок: людина може навчитися розпізнавати жирафу з одного прикладу, тоді як нейромережам потрібні величезні датасети. Проте в публічному дискурсі простіше говорити про «терабайти даних», ніж про складну взаємодію моделей, інтерфейсів і людської інтуїції.

У воєнному контексті це означає, що країни, які роблять ставку лише на накопичення даних, але не інвестують у розвиток людей, процесів і реальних бойових практик, ризикують опинитися в ситуації, коли їхні «цифрові родовища» мало що вирішують на полі бою. Україна, навпаки, має унікальний шанс поєднати глибокий людський досвід із сучасними AI-системами — і саме в цьому може полягати її довгострокова перевага.

Висновок: між міфами про дані й реальністю війни

Дискусія навколо Palantir, даних і воєнного досвіду України показує, наскільки складним стає ландшафт безпеки в епоху AI. З одного боку, є реальні ризики: передача чутливих даних іноземним компаніям, залежність від закордонних технологій, непрозорість угод. З іншого — є реальні вигоди: доступ до передових систем, підтримка з перших днів війни, можливість будувати спільні рішення, які Україна самостійно створювала б роками.

На цьому тлі спрощені формули на кшталт «дані — це нова нафта» виглядають дедалі менш переконливо. Дані важливі, але самі по собі не гарантують ні перемоги, ні технологічної переваги. Справжній ресурс — це поєднання людського досвіду, здатності будувати правильні системи й уміння вибудовувати партнерства так, щоб обмін був справді взаємовигідним.

Україна вже заплатила надто високу ціну за свій унікальний воєнний досвід. Питання в тому, чи зможе вона перетворити цей досвід на стратегічний актив — не лише на полі бою, а й у глобальній технологічній екосистемі. І чи зможе робити це, не розмінюючи свій головний ресурс на зручні, але хибні міфи про «нову нафту».

Джерело

Подкаст УТ-2 MVP — «AI-трансформація. Чому люди все ще важливі. mvp #11, 2 сезон»