На конференції AI Engineer розробник і засновник Tinkerer Club Кітце (@thekitze), якому в день виступу виповнилося 34, розповів про свою майже двадцятирічну одержимість системами продуктивності. Від перших дитячих списків справ у зошиті до власних застосунків і голосових агентів — його шлях показує, як далеко може зайти одна людина, якщо вона не погоджується з тим, як влаштовані стандартні to‑do‑додатки. Центральною точкою цієї історії стає Benji — все-в-одному «лайф‑OS», який він будує вже кілька років і досі не довів до релізу.
Це не історія успішного запуску, а радше хроніка постійних експериментів, технічної винахідливості й хронічного незадоволення існуючими інструментами. І водночас — дуже показовий кейс того, як еволюціонували уявлення про продуктивність, автоматизацію й персональних агентів за останні два десятиліття.
Дитячі чекбокси й ранні хаки: коли «to‑do» ще не мало кнопки «Install»
Початок цієї історії виглядає майже карикатурно: приблизно в десять років Кітце знаходить у старому зошиті власноруч написаний список справ із чекбоксами. Формулювання на кшталт «мені треба випити свій сік» звучать по‑дитячому, але структура вже дуже нагадує класичний to‑do‑лист. З того моменту, за його словами, він «бореться з продуктивністю» без перерви.
Ключовий момент тут не в тому, що дитина щось записувала, а в тому, що її цікавила саме система: як організувати завдання, як відмічати виконане, як не забувати про важливе. Це не було використання готового інструмента — це була спроба придумати власний.
Цей патерн зберігся й далі. Коли більшість користувачів просто переходили з одного модного to‑do‑додатка на інший, Кітце щоразу впирався в те, що жоден із них не відповідає його уявленню про «правильну» систему. Невдоволення стало рушійною силою: замість того, щоб підлаштовуватися під інтерфейс, він почав підлаштовувати інструменти під себе.
Втеча від Todoist у текстові файли й Tasker: продуктивність як автоматизація
Приблизно п’ятнадцять років тому, задовго до моди на «локальні markdown‑сховища» й мінімалістичні plain‑text‑системи, Кітце остаточно розчарувався в мейнстримних to‑do‑додатках на кшталт Todoist. Замість того, щоб шукати «черговий застосунок», він просто вийшов із гри: усі завдання переїхали в текстові файли.
Це рішення виглядає радикальним, але логічним. Текстові файли дають повний контроль над структурою, не нав’язують модель даних і не залежать від бізнес‑моделі стороннього сервісу. Проте самі по собі вони не розв’язують проблему нагадувань і контексту. Тут у гру входить Android‑додаток Tasker.
Tasker став для нього фактичним «двигуном продуктивності». Кітце налаштовує контекстні нагадування, які спрацьовують не за часом, а за умовами: підключення до певної Wi‑Fi‑мережі, прибуття в конкретне місце, початок поїздки на велосипеді. Завдання живуть у текстових файлах, але система навколо них поводиться як складний автоматизований сервіс.
Цей підхід важливий із двох причин. По‑перше, він показує, що для Кітце продуктивність — це не «список справ», а інтеграція завдань у повсякденний контекст. По‑друге, він дуже рано приходить до ідеї, яка сьогодні лежить в основі персональних агентів: система має «розуміти», де ви, що ви робите й коли доречно нагадати про те чи інше.
Голос, дім і IFTTT: як побутові команди перетворилися на to‑do‑потік
Наступний крок — винести збір завдань за межі екрана. Кітце підключає до своєї системи Google Home і IFTTT. Тодішній Google Home дозволяв «розрізати» голосову команду: перша частина адресувалася асистенту, а друга могла бути передана в будь‑який сервіс через IFTTT.
Це відкривало простий, але потужний сценарій: будь‑яка побутова думка «треба це зробити вдома» могла бути продиктована вголос і автоматично потрапляла в його власну систему завдань. Ніякого штучного інтелекту, лише інтеграції й автоматика, але по суті це вже був прототип голосового inbox‑у для життя.
Ключова ідея тут — «розвантаження думок». Кітце прагнув не просто зберігати завдання, а створити канал, через який будь‑яка спонтанна ідея чи обов’язок миттєво потрапляє в систему, де її можна обробити пізніше. Це знову ж таки наближає його до концепції «life OS» задовго до того, як цей термін став модним.
У якийсь момент він формулює це прямо: йому ніколи не був потрібен ще один to‑do‑додаток, йому потрібна була «операційна система життя». І всі наступні проєкти — спроби наблизитися до цієї мети.
Toodo: спроба алгоритмізувати пріоритети
У 2017 році Кітце переходить від хакингу чужих інструментів до створення власного застосунку. Так з’являється Toodo — to‑do‑додаток із нетиповою моделлю пріоритизації. Назву він сам просить «ігнорувати», але ідея всередині заслуговує на увагу.
У Toodo кожне завдання могло мати теги на кшталт «здоров’я», «криза» чи інші категорії. Кожен тег додавав завданню певну кількість балів, і сумарний «рейтинг» визначав його позицію в списку. Завдання з більшою кількістю балів «вистрілювали» нагору.
Це була спроба формалізувати те, що зазвичай відбувається інтуїтивно: ми одночасно враховуємо терміновість, важливість, сферу життя й ризики, але рідко явно це записуємо. Toodo перетворював це на алгоритм.
Цікаво, що цей підхід випереджає сучасні дискусії про «пріоритизацію за цінностями» й системи, які враховують не лише дедлайни, а й вплив завдання на здоров’я, стосунки чи довгострокові цілі. Проте Toodo не став фінальною відповіддю. Кітце прямо говорить, що ADHD «вдарив», і проєкт був покинутий.
Це повторюваний мотив у його історії: кожна система вирішує частину проблеми, але водночас відкриває нові обмеження. Невдоволення штовхає його далі.
Better: коли to‑do, звички й планер зливаються в один простір
Наступний крок — застосунок Better. Назва виявилася SEO‑кошмаром, але концепція була важливішою: Кітце додає до завдань ще дві категорії — звички й планер‑події. Він доходить висновку, що без об’єднання цих трьох елементів неможливо побудувати «міні‑OS» для життя.
Логіка тут проста. To‑do‑список фіксує разові дії. Звички описують повторювані патерни поведінки, які формують довгостроковий результат. Планер відображає час і контекст, у якому все це відбувається. Розділяти їх між різними застосунками означає постійно перемикатися й втрачати цілісну картину.
Better намагався зібрати це в одному інтерфейсі. Це вже був крок від «розумного списку справ» до системи, яка моделює повсякденне життя як сукупність подій, рутин і завдань. По суті, це була перша спроба реалізувати ту саму «life OS», про яку він говорив.
Але й тут історія повторюється: ADHD, нові ідеї, інші застосунки — і Better залишається ще одним незавершеним етапом еволюції.
Benji: амбіція «одного застосунку для всього» і пастка перфекціонізму
У 2022 році Кітце запускає найамбітніший проєкт — Benji, названий на честь його собаки, яка стає маскотом застосунку. Ідея гранично пряма: «app to rule them all», один інструмент, який об’єднає все, що зазвичай розкидано між десятком сервісів.
Причина зрозуміла кожному, хто користується кількома продуктами одночасно. Один сервіс працює лише у вебі, інший — тільки на iOS, третій не підтримує Android. Частина функцій за paywall, частина — у підписці, інтеграції ламаються, дані розкидані. Кітце втомлюється від цієї мозаїки й хоче «змішати всі функції в один інструмент, який якось полагодить життя».
Benji росте агресивно. У ньому з’являються рутини, календарні події, трекінг їжі та десятки інших можливостей. Загалом — близько 60 різних фіч. Це вже не просто to‑do‑додаток, а справді спроба створити «лайф‑OS» у вигляді застосунку.
Але разом із масштабом приходить інша проблема — відраза до маркетингу й перфекціонізм. Кітце зізнається: щоразу, коли в нього виникало бажання «нарешті прорекламувати Benji», він казав собі «ще одна фіча» — і відкладав промо. Минуло майже три‑чотири роки, а застосунок досі «неправильно завершений» і не має навіть нормальної публічної лендинг‑сторінки.
Цей контраст особливо яскравий на тлі його власних амбіцій. Він говорить про мрію одного дня зробити «Benji‑телефон» і «Benji‑OS», але водночас визнає, що в нього досі немає навіть базового сайту. Влучне зауваження ведучого подкасту — «дуже амбітно для людини без лендингу» — лише підкреслює розрив між баченням і реалізацією.
Benji стає втіленням як сили, так і слабкості підходу «зробити все й одразу». З одного боку, це концентрований досвід усіх попередніх експериментів. З іншого — саме масштаб заважає довести продукт до стану, придатного для ринку.
Голосовий асистент у Benji: віральний прорив, який так і не став продуктом
Попри відсутність офіційного релізу, Benji вже містив функції, які могли б стати окремими стартапами. Найяскравіший приклад — голосовий асистент, доданий у 2023 році, ще до того, як великі моделі стабільно повертали JSON.
Тоді розробникам доводилося буквально «булити» моделі, щоб отримати валідний JSON: просити «не писати markdown», парсити відповіді, вирізати зайве й приводити все до потрібного формату. На цьому тлі Кітце реалізує в Benji режим, у якому натискання клавіші запускає запис із мікрофона, а застосунок періодично відправляє фрагменти мовлення в LLM і через внутрішні API оновлює календар і to‑do‑список у реальному часі.
Користувач бачить, як події й завдання «рухаються» на очах, поки він говорить. Цей демо‑ефект виявився настільки сильним, що відео з фічею стало віральним у Twitter. Люди закликали Кітце «обов’язково розвивати це» й робити з цього окремий продукт.
Але історія знову повторюється: замість того, щоб виділити одну функцію й довести її до ринку, він відступає. Голосовий асистент Benji так і не був запущений як продукт. На цьому тлі особливо іронічно виглядає те, що інші засновники взяли одну‑єдину ідею з Benji — наприклад, трекінг їжі за фото з автоматичним аналізом калорій — і побудували навколо неї бізнеси з багатомільйонними результатами.
Кітце констатує: у нього 60 фіч, але саме це й стало проблемою. У цьому, за його словами, «є урок».
Фрикція форм і маятник між тотальним контролем і повною відмовою
Ще одна важлива деталь історії Benji — те, як Кітце описує власну поведінку щодо застосунку. Він говорить про «осциляцію» між двома станами. Протягом місяця він може бути повністю «всередині Benji»: логувати все, відстежувати харчування, планувати завдання, вести календар. Потім настає протилежна фаза: повне ігнорування системи, небажання навіть відкривати застосунок, відмова думати про завдання й трекінг.
Причину він бачить у фрикції введення даних. Будь‑яка «лайф‑OS», чи то в Notion, чи в Benji, вимагає заповнення форм. Це означає, що кожна думка, кожен намір, кожна дрібниця життя має бути вручну перетворена на структурований запис. Для людини, схильної до перфекціонізму й високого контролю, це спочатку здається привабливим, але з часом стає виснажливим.
Цей маятник добре ілюструє фундаментальну проблему сучасних систем продуктивності: чим потужніший і всеохопніший інструмент, тим вищий поріг входу й тим більша спокуса в якийсь момент просто «вимкнутися». Benji, попри всі автоматизації, поки що не зміг повністю розв’язати цю суперечність.
Висновок: двадцять років пошуку «life OS», яка досі не існує
Історія Кітце — це не кейс‑стаді про те, як правильно будувати продукт. Це радше довготривалий експеримент однієї людини, яка послідовно відмовляється приймати компроміси, закладені в стандартні to‑do‑додатки.
Від дитячих чекбоксів у зошиті до текстових файлів, автоматизацій у Tasker, голосових інтеграцій із Google Home та IFTTT, алгоритмічної пріоритизації в Toodo, об’єднання завдань, звичок і планера в Better і нарешті до гігантського все‑в‑одному Benji — кожен етап додавав новий шар до його уявлення про те, якою має бути «операційна система життя».
Водночас ця історія показує й зворотний бік амбіцій «зробити все». Benji, який мав стати кульмінацією двадцятирічного пошуку, уже кілька років залишається незавершеним, без лендингу й без чіткого продуктового фокусу. Навіть ті його частини, які могли б стати окремими успішними сервісами — як голосовий асистент чи трекінг їжі, — так і не були виділені в самостійні продукти.
Можна по‑різному оцінювати цей шлях, але він дуже точно відображає еволюцію інструментів продуктивності за останні два десятиліття: від паперових списків до контекстних нагадувань, від голосових команд до інтегрованих «лайф‑OS» і персональних агентів. І водночас нагадує, що технічна можливість ще не гарантує життєздатного продукту. Між «я можу це побудувати» й «люди реально цим користуються» лежить довгий шлях, на якому легко загубитися в «ще одній фічі».
Для індустрії це корисний сигнал: майбутнє продуктивності, ймовірно, справді лежить у бік інтегрованих систем і персональних агентів. Але ті, хто зможе перетворити цю візію на реальність, скоріше за все, будуть не тими, хто намагається вмістити все життя в один застосунок, а тими, хто зуміє обрати вузький, болючий фрагмент цього життя — і вирішити його максимально просто.