Українське техношоу УТ‑2 давно перетворилося на майданчик, де інженерні меми розбирають так само серйозно, як багатомільярдні угоди в AI. В одному з останніх випусків ведучі взялися за тему, яка болить майже кожному бекенд‑розробнику: як страх, нерозуміння ймовірностей і мода на «правильні патерни» штовхають команди до відверто абсурдних рішень — від мікросервісу для генерації UUID до JWT‑автентифікації, яка повністю вбиває власний сенс.
Це історія не лише про смішні кейси. Вона про те, як технічні команди витрачають роки інженерного часу на боротьбу з подіями, ймовірність яких практично нульова, і при цьому спокійно ігнорують реальні ризики, бізнес‑пріоритети та простіші рішення.
Мікросервіс для UUID: коли параноя стає фічею
Вірусна історія, яка розійшлася всіма айтішними чатами, звучить як жарт, але багатьом у неї хочеться вірити. За легендою, у стартапі на 200 розробників десять років тому існував окремий мікросервіс, єдина задача якого — генерувати UUID (універсальні унікальні ідентифікатори). Не просто генерувати, а ще й гарантувати, що жоден новий UUID не збігатиметься з уже згенерованими.
На підтримку цього сервісу нібито працювали троє інженерів, включно з окремим DBA. Архітектура виглядала так: сервіс генерує UUID, перевіряє його по базі, чи не було такого раніше, записує, віддає клієнту. Кожен новий ідентифікатор — це запит у базу, перевірка, запис, логіка уникнення колізій.
З погляду здорового глузду це виглядає як гротеск. Адже головна властивість UUID якраз у тому, що вони проєктувалися так, щоб колізії були настільки малоймовірними, що їх можна ігнорувати в реальних системах. Але історія живе саме тому, що добре лягає на досвід багатьох інженерів: люди справді здатні будувати складні, дорогі й крихкі системи, щоб «перестрахуватися» від подій, які практично ніколи не стануться.
Проблема тут не лише в смішному кейсі. Вона в тому, що подібні рішення часто виглядають «серйозними» й «відповідальними» в очах менеджменту, хоча насправді є класичним прикладом технічної параної, яка пожирає ресурси без жодного бізнес‑сенсу.
2,7 квінтильйона UUID: де закінчується ризик і починається міфологія
Щоб зрозуміти абсурдність страху перед колізіями UUID, варто подивитися на цифри. Для того, щоб отримати приблизно 50% ймовірності хоча б однієї колізії UUID, потрібно згенерувати порядку 2,7 квінтильйона ідентифікаторів.
Це число важко навіть уявити. Для порівняння, якщо система генерує мільйон UUID на секунду безперервно, 24/7, то для досягнення такого обсягу знадобляться мільйони років. Жоден реальний продукт, жодна бізнес‑система не наблизиться до цих масштабів у межах свого життєвого циклу.
Тут вступає в гру парадокс днів народження — класичний приклад з теорії ймовірностей, який часто плутають або інтерпретують неправильно. Інтуїція підказує, що для колізії в просторі з великою кількістю можливих значень потрібно «майже стільки ж» спроб, скільки й самих значень. Насправді ж кількість спроб, необхідних для помітної ймовірності колізії, зростає значно повільніше. Саме тому в кімнаті з 23 людьми ймовірність того, що двоє мають однаковий день народження, вже перевищує 50%.
У випадку з UUID розрахунки вже враховують цей ефект. Ті самі 2,7 квінтильйона — це не «наївна» оцінка, а число, яке з’являється саме завдяки застосуванню логіки парадоксу днів народження до простору можливих UUID. І навіть з урахуванням цього ефекту ми отримуємо практично недосяжний для реальних систем обсяг.
Іншими словами, якщо в архітектурі з’являється окремий сервіс, команда і база даних, покликані захищати продукт від колізій UUID, то це не про безпеку. Це про нерозуміння масштабу ризику. І про те, як легко інженери можуть витратити роки на боротьбу з математичними фантомами.
JWT, ревокація і вбивство безстанового бекенду
Інший бік тієї ж проблеми — мода на «правильні» патерни без розуміння, навіщо вони взагалі існують. Один із найяскравіших прикладів — популярні схеми роботи з JWT (JSON Web Token), де кожен запит з токеном перевіряється по базі даних на предмет ревокації.
Класичний сценарій виглядає так. Система видає користувачу JWT, який містить інформацію про користувача і підписаний секретом або ключем. Ідея JWT у тому, що бекенд може перевірити підпис і довіряти вмісту токена без звернення до бази даних. Це і є безстановість: сервер не зберігає сесії, не тримає стан для кожного користувача, а просто валідує токен на льоту.
Однак страх перед тим, що токен може бути скомпрометований, вкрадений або його потрібно буде достроково відкликати, породив патерн «ревокаційних списків». На кожному запиті бекенд не лише перевіряє підпис JWT, а й іде в базу, щоб з’ясувати, чи не був цей токен помічений як відкликаний. Якщо так — запит відхиляється.
На папері це виглядає як відповідальний підхід до безпеки. На практиці — повне заперечення головної переваги JWT. Якщо кожен запит все одно вимагає звернення до бази, то навіщо взагалі передавати в токені купу інформації? Можна зберігати в cookie або заголовку простий непрозорий ідентифікатор сесії, а всі дані про користувача тримати в базі. Це буде простіше, зрозуміліше й часто безпечніше.
Коли ревокація JWT реалізована через обов’язкову перевірку в базі на кожному запиті, бекенд перестає бути безстановим. Він знову залежить від централізованого сховища, отримує всі класичні проблеми з масштабуванням, затримками, відмовостійкістю. А JWT у такій схемі перетворюється, як влучно формулюють ведучі, на «шмат лайна» — складний, важкий формат, який не дає жодної реальної переваги над звичайними сесіями.
Це ще один приклад того, як страх перед малоймовірними подіями — на кшталт необхідності миттєво відкликати кожен виданий токен — штовхає команди до рішень, які ускладнюють систему, але не приносять пропорційної користі.
Як міфи про ризики народжують абсурдні архітектури
Історії про «заробіток на UUID» та виділені сервіси для їх генерації — це не лише байки для твітер‑тредів. Вони добре ілюструють, як хибне розуміння ймовірностей і ризиків перетворюється на конкретні архітектурні рішення.
Уявімо команду, яка щиро вірить, що колізія UUID — це не просто теоретичний ризик, а реальна загроза, яка «обов’язково станеться, якщо ми будемо рости». Далі запускається знайомий механізм: хтось пише приблизний розрахунок, неправильно застосовуючи теорію ймовірностей; хтось посилається на парадокс днів народження, не розуміючи, як він працює; менеджмент чує слова «ризик», «дані», «унікальність» і погоджується на додаткову команду, сервіс, базу.
У результаті з’являється мікросервіс, який:
– додає точку відмови в критичний шлях усіх операцій;
– створює додаткові затримки через мережеві виклики й перевірки в базі;
– вимагає окремого моніторингу, оновлень, безпеки, резервування;
– споживає інженерний час трьох людей, які могли б вирішувати реальні задачі продукту.
І все це — заради захисту від події, для якої потрібні 2,7 квінтильйона спроб, щоб отримати хоча б 50% шанс колізії. У більшості бізнесів ризик того, що компанія помре від відсутності product‑market fit, зміни ринку чи банального браку грошей, на кілька порядків вищий, ніж ризик колізії UUID. Але саме останній чомусь стає об’єктом інженерної одержимості.
Схожа логіка працює й у випадку з JWT. Замість того, щоб чесно відповісти на питання «чи справді нам потрібна миттєва ревокація кожного токена, і чи виправдовує вона ускладнення архітектури?», команди часто обирають шлях максимального контролю. У підсумку отримують систему, яка одночасно складніша, дорожча в підтримці й менш надійна через додаткові точки відмови.
Це не просто технічна помилка. Це симптом культури, де «перестрахуватися» вважається чеснотою, навіть якщо ціна цієї перестраховки — роки інженерного часу і втрачені можливості.
Парадокс днів народження як анти‑патерн для інженерного мислення
Парадокс днів народження часто згадують у контексті криптографії, хеш‑функцій та UUID. Але в інженерній практиці він має ще одну роль: це наочний приклад того, як інтуїція про ймовірності може підводити навіть досвідчених людей.
У багатьох історіях про «обережні» архітектурні рішення можна побачити одну й ту саму помилку. Люди чують, що «ймовірність колізії не нульова», і роблять висновок: «значить, рано чи пізно це станеться, треба захищатися». При цьому ніхто не ставить базове запитання: «який порядок цієї ймовірності і як він співвідноситься з іншими ризиками, які ми приймаємо щодня?».
У випадку з UUID розрахунки показують, що ризик колізії для реальної системи настільки малий, що його можна вважати нульовим у практичному сенсі. Але інженерна уява, підсилена мемами про «production‑баг через колізію», малює катастрофічні сценарії. І замість того, щоб прийняти математичну реальність, команди будують захист від фантомів.
Те саме відбувається з JWT. Теоретично можливість миттєвої ревокації кожного токена виглядає привабливо. Практично ж у більшості систем достатньо обмеженого часу життя токена, ротації ключів і додаткових механізмів для справді критичних випадків. Але страх перед тим, що «десь колись хтось зламає токен і отримає доступ», штовхає до універсальних, але дорогих і складних рішень.
Парадокс днів народження тут працює як метафора: наша інтуїція про ризики часто така ж ненадійна, як інтуїція про те, скільки людей потрібно в кімнаті, щоб збіглися дні народження. Якщо не перевіряти себе математикою і здоровим глуздом, легко опинитися в ситуації, де команда з трьох людей роками обслуговує сервіс, який вирішує неіснуючу проблему.
Чому «заробіток на UUID» — це не бізнес, а втрачені можливості
Ведучі УТ‑2 згадують ще один важливий аспект подібних історій: спокуса «обдурити систему» і заробити на її страхах. Легенда про команду, яка нібито «заробляла на UUID», тримається саме на цьому: хтось побачив, що менеджмент боїться колізій, і перетворив цей страх на бюджет, позиції, зарплати.
У ширшому сенсі це вписується в знайому картину. Люди витрачають величезну кількість енергії на те, щоб знайти шпарини в системі, оптимізувати власний дохід, поєднувати кілька робіт, будувати хитрі схеми з агентами, які працюють замість них. Усе це вимагає неабиякої креативності, технічних навичок і організаторських здібностей.
Парадокс у тому, що ті самі навички могли б бути використані для створення реального продукту, бізнесу, сервісу з помітним впливом. Але замість цього вони йдуть на підтримку мікросервісу для UUID або на оркестрацію восьми паралельних «робіт», де за людей працюють агенти.
З погляду економіки це класичний випадок втрачених можливостей. Інженерний талант, який міг би створювати нову цінність, витрачається на підтримку страхів, міфів і локальних схем. Компанії платять за це не лише грошима, а й втраченим часом виходу на ринок, повільнішими релізами, складнішою підтримкою.
І тут важливо помітити ще одну деталь: навіть коли подібні історії спливають назовні, компаніям часто вигідніше нічого не змінювати. Влаштувати «поліцію код‑рев’ю», тотальний аудит і контроль кожного рішення — це теж дорого. У більшості випадків бізнес просто приймає факт, що «три дебіли» десь щось нажилися або роками займалися дурницею, і рухається далі. Система в цілому продовжує працювати, а культура, яка дозволила цьому статися, лишається незмінною.
Як не проєктувати бекенд: кілька висновків без чек‑лістів
Історії про UUID‑мікросервіс і «ревокаційні» JWT — це не привід сміятися з абстрактних «тупих людей». Це дзеркало для всієї індустрії. У кожній великій компанії знайдуться сервіси, які існують лише тому, що колись хтось переоцінив ризик, неправильно зрозумів теорію ймовірностей або просто захотів виглядати «серйозним архітектором».
Головні уроки тут радше філософські, ніж технічні.
По‑перше, будь‑яке архітектурне рішення має оцінюватися через призму реальних ризиків і бізнес‑цілей. Якщо ймовірність події настільки мала, що її не вдається досягти навіть у теоретичних розрахунках для вашого масштабу, можливо, не варто будувати навколо неї окремий мікросервіс.
По‑друге, інструменти на кшталт JWT мають сенс лише тоді, коли використовуються за призначенням. Якщо патерн ревокації повністю нівелює головну перевагу технології — безстановість, — це сигнал, що обраний підхід не відповідає задачі. Можливо, простіша сесійна модель буде кращою.
По‑третє, інженерний час — обмежений ресурс. Кожна година, витрачена на захист від фантомних ризиків, — це година, якої бракує продукту, користувачам, реальним проблемам. Іноді найбільш «професійним» рішенням є не додати ще один шар перестраховки, а свідомо прийняти математично мізерний ризик.
І нарешті, варто пам’ятати, що технічні меми й вірусні історії — це не лише розвага. Вони оголюють глибинні патерни мислення індустрії. І якщо в цих історіях занадто часто фігурують мікросервіси для UUID і JWT, які ходять у базу на кожному запиті, можливо, час переглянути не лише конкретні рішення, а й самі принципи, за якими ми проєктуємо бекенд‑системи.
Джерело
Samsung страйкує, npm горить, Anthropic рахує мільярди. UUIDи крутяться – лавешка мутиться. mvc #28