На YouTube‑каналі «УТ‑2» історик Єгор Стадний та режисер Юрій Федоренко запустили пілотний формат, у якому переглядають архівні відео з фондів Суспільне.Медіатека й намагаються вписати їх у сучасний український контекст. Один із центральних сюжетів першого випуску — виступ першого секретаря ЦК КПУ Станіслава Гуренка у Верховній Раді 24 серпня 1991 року, на тлі провалу путчу ДКНС (ГКЧП) у Москві. Через цю промову та подальші епізоди 1990‑х добре видно, як радянська номенклатура намагалася врятувати свій вплив у новій державі й перетворити демократію на зручного «винного» за всі проблеми.
День незалежності під тінню путчу: як говорив перший секретар КПУ
24 серпня 1991 року — день, який сьогодні сприймається як точка народження незалежної України. Але в сесійній залі Верховної Ради тоді ще не було відчуття остаточного розриву з минулим. На архівному відео, знятому народним депутатом Ярославом Кендзьором просто з місця в залі, до мікрофона виходить перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко — фактичний керівник компартійної вертикалі в Українській РСР.
Його промова звучить уже після того, як у Москві стає зрозуміло: путч ГКЧП провалився, Єльцин вийшов до людей, війська не пішли проти протестувальників, а змовники стрімко втрачають контроль. Але в Києві ще триває боротьба за те, якою буде нова політична реальність і чи вдасться партійній номенклатурі зберегти позиції.
Гуренко починає з демонстративної готовності до «прозорості». З трибуни він заявляє, що згоден дати будь‑які свідчення «повноважним органам» щодо своєї діяльності як голови КПУ і народного депутата. Формально це виглядає як жест відкритості: мовляв, немає чого приховувати, готовий відповідати на всі запитання.
Та вже за кілька фраз стає зрозуміло, що головна мета — не стільки пояснити свою роль у подіях, скільки легітимізувати саму партійну інфраструктуру й поставити під сумнів дії тих, хто намагається її демонтувати.
«Незаконні захоплення» і «насильство»: як КПУ захищала свої обкоми
Ключовий мотив виступу Гуренка — обурення тим, що в низці областей люди почали захоплювати будівлі обкомів партії та виганяти звідти партійних функціонерів. Він говорить про «чотири обласні комітети партії», які нібито «незаконно захвачені», про «людей, викинутих» із кабінетів, і про «насильство», яке чиниться над партійними працівниками.
Усе це подається як приклад того, «якою може бути демократія». Гуренко наголошує, що радий, що телеглядачі побачили цю «демократію» і «що нас чекає в разі відкату вправо». У його риториці саме дії демократичної опозиції, яка намагається не допустити реваншу путчистів і їхніх союзників, виглядають як загроза правопорядку.
Важливий нюанс: у той момент у західних областях УРСР справді активізувалися демократичні сили. На тлі путчу ГКЧП вони намагалися перехопити контроль над місцевими структурами влади, не дати ультраконсервативним партійним кадрам використати силовиків чи адміністративний ресурс для підтримки змовників у Москві. Фактично йшлося про спробу заблокувати можливий контрнаступ радянської консервативної еліти.
Для Гуренка ж це — «незаконний шлях». Він закликає Верховну Раду не «освячувати» такі дії своїм рішенням і пропонує «визначитися» з процедурою передачі партійних архівів, створити відповідну групу, якій КПУ нібито готова все передати «як слід».
Зовні це виглядає як прагнення до правової процедури. Але контекст, який сьогодні добре відомий історикам, додає промові зовсім іншого звучання.
Архіви, що горіли: як знищення документів ускладнило розмову про минуле
Паралельно з політичними маневрами в парламенті в Україні відбувалося те, що нині називають одним із найбільших втрат для історичної пам’яті. На тлі путчу ГКЧП і розпаду СРСР у партійних та спецслужбових архівах знищувалися важливі документи.
Йшлося не лише про давні сторінки радянської репресивної машини, а й про зовсім недавні події. Останні політичні процеси, суди, переслідування дисидентів кінця 1980‑х, мережі сексотів, агентурні розробки, доноси — усе це ще було «гарячим» матеріалом. У партійних документах і папках спецслужб зберігалися докази тоталітарної, диктаторської сутності системи, яка формально ще існувала, але вже тріщала по швах.
У такій ситуації заклик Гуренка «не вибивати двері» в обкомах і дати КПУ можливість самій передати архіви «куди треба» набуває подвійного сенсу. З одного боку, це спроба зберегти контроль над інформацією, яка могла б стати підставою для люстрацій, судових процесів або бодай публічного осуду. З іншого — спосіб виграти час, поки найкомпрометуючі матеріали зникають безслідно.
Фактичне знищення значної частини цих архівів у 1991–1992 роках суттєво ускладнило подальше осмислення радянського минулого в Україні. Багато епізодів репресій, механізмів контролю над суспільством, структури агентурних мереж залишилися лише в уривках спогадів, непрямих свідченнях чи поодиноких документах, які дивом уціліли. Це створило сприятливий ґрунт для ревізіоністських наративів і ностальгії за «стабільністю» СРСР, адже повна картина злочинів системи так і не стала масово доступною.
Від трибуни 1991‑го до мітингів 1996‑го: як комуністи вбудувалися в нову політику
Попри крах СРСР і формальну заборону КПУ на початку 1990‑х, комуністи не зникли з української політики. Навпаки, упродовж усього десятиліття вони залишалися щільно присутніми в парламенті, на вулицях і в медійному просторі.
Архівні сюжети, які переглядають ведучі УТ‑2, показують мітинги комуністів середини 1990‑х, демарші в сесійній залі під час виконання гімну чи складання присяги народними депутатами, відмову частини комуністичних обранців присягати на вірність Україні після ухвалення Конституції 1996 року. Усе це — ланки одного ланцюга, що починається ще з виступу Гуренка 24 серпня 1991‑го.
Спільний знаменник цієї поведінки — послідовний спротив трансформації до демократичної системи та нової української державності. Формально визнаючи нові правила гри, комуністи намагалися максимально зберегти радянські практики мислення й управління, а також власний політичний капітал.
У 1990‑х вони активно використовували соціальне невдоволення, спричинене економічною кризою, інфляцією, безробіттям, затримками зарплат. У публічній риториці це подавалося як прямий наслідок «демократії» та «ринкових реформ», які нібито зруйнували «колишню стабільність». Саме цей наратив — про «золоту епоху» радянського порядку, зруйновану безвідповідальними демократичними експериментами, — став одним із головних інструментів політичного виживання пострадянських комуністичних партій.
«Чорна хмара демократії»: як працювала риторика 1990‑х
Один із найяскравіших образів, який закріпився в комуністичній пропаганді 1990‑х, — демократія як «чорна хмара», що накрила країну. У пілотному випуску УТ‑2 згадується саме така метафора, характерна для мітингових виступів того часу.
Суть цієї риторики проста й ефективна. Демократія описується як щось зовнішнє, нав’язане, майже стихійне лихо, яке «прийшло» й зруйнувало звичний порядок. У цьому образі немає місця для розмови про відповідальність радянської системи за економічну відсталість, дефіцити, репресії чи екологічні катастрофи. Усі проблеми 1990‑х автоматично перекладаються на «нову владу», «ринок» і «демократів».
Виступ Гуренка 24 серпня 1991‑го — ранній, але показовий приклад цієї логіки. Він говорить про «насильство» над партійними працівниками, «незаконні захоплення» обкомів, «анархію», яка нібито розгортається під вивіскою демократії. При цьому за дужками залишаються десятиліття насильства, яке сама КПУ й радянська держава системно застосовували проти власних громадян.
Уже в середині 1990‑х ця рамка доповнюється економічним виміром. На мітингах і в парламентських виступах комуністи повторюють одну й ту саму тезу: «колись був стабільний порядок, усі мали роботу, ціни були фіксовані, а тепер — хаос, безробіття, бідність». Демократія в такій картині світу — не механізм участі громадян у прийнятті рішень, а синонім безладу й зубожіння.
Цей дискурс виявився напрочуд живучим. Він апелював до реальних травм і страхів людей, які в один момент опинилися в умовах ринку без соціальних гарантій, до яких звикли. Водночас він блокував розмову про причини цих проблем, серед яких — і спадок радянської економіки, і відсутність справжніх реформ на початку незалежності, і небажання старих еліт відмовлятися від привілеїв.
Незалежність як «гіркувате яблуко» і тінь комуністичного наративу
Цікаво, що в тих самих архівах, де зберігся виступ Гуренка, є й зовсім інший голос початку 1990‑х — молодіжна студія «Гарт» із Романом Скрипіним та Ігорем Коліушком. Один із сюжетів, записаний приблизно 1992 року, починається з метафори незалежності як «гіркуватого яблука».
Автор сюжету говорить про референдум 1 грудня 1991‑го як про «грандіозне шоу», у якому «політично свідоме населення» голосувало за незалежність, очікуючи, що «ясне сонце» нового життя зійде вже наступного дня. Минув рік, а «сонце так і не зійшло», реформи йдуть повільно, люди незадоволені.
Ця метафора — «гіркувате яблуко незалежності» — фіксує реальний стан суспільних настроїв: ейфорія від проголошення державності швидко змінилася розчаруванням через економічні труднощі. Але важливо, що в цьому сюжеті немає автоматичного звинувачення демократії як такої. Навпаки, звучить думка про природність незалежності для кожної нації, про необхідність змін і відповідальності громадян.
На цьому тлі комуністичний наратив про «чорну хмару демократії» виглядає як спроба перехопити й перенаправити суспільне невдоволення. Там, де одні медіа говорили про складність переходу, зародження громадянського суспільства, потребу в реформах, комуністи пропонували просте пояснення: винна не система, яка десятиліттями гальмувала розвиток, а сама ідея демократичних змін.
Чому повернення до архівів важливе сьогодні
Пілотний формат УТ‑2, побудований на матеріалах архіву УТ‑1 із сайту Суспільне.Медіатека, працює не лише як ностальгійний перегляд «старих відео». Це спроба побачити, як саме формувалися й закріплювалися наративи про демократію, незалежність, «совок» у головах і повсякденному житті.
Виступ Станіслава Гуренка 24 серпня 1991 року — один із ключових фрагментів цієї мозаїки. У ньому поєднуються кілька важливих ліній: спроба партійної еліти легітимізувати свою позицію в момент краху імперії, прагнення зберегти контроль над архівами й минулим, ранні форми риторики, яка згодом перетворить демократію на зручного «цапа‑відбувайла» за всі негаразди.
Те, що значна частина документів партійних і спецслужбових архівів була знищена саме в цей період, робить такі відеосвідчення ще ціннішими. Вони дозволяють побачити не лише офіційні формулювання, а й інтонації, жести, реакції в залі — усе те, що не потрапляє в сухі протоколи, але багато говорить про атмосферу часу.
Повернення до цих артефактів сьогодні допомагає краще зрозуміти, чому в 1990‑х комуністи змогли зберегти вплив, як працювали їхні меседжі про «зруйновану стабільність» і «чорну хмару демократії», чому частина суспільства була готова їм вірити. А отже — дає інструменти, щоб не повторювати ті самі помилки в оцінці авторитарних наративів у сучасній політиці.
Висновок
Історія виступу Станіслава Гуренка 24 серпня 1991 року — це не лише епізод із минулого, а й ключ до розуміння того, як радянська номенклатура намагалася пережити крах імперії, зберегти вплив і переписати відповідальність за власні злочини. На тлі провалу путчу ГКЧП, захоплень обкомів і знищення архівів комуністи вже тоді будували риторику, у якій демократія постає загрозою, а не шансом.
У 1990‑х ця риторика перетворилася на політичну програму: «демократія зруйнувала стабільність», «ринок приніс бідність», «чорна хмара накрила країну». Сьогодні, коли Україна знову проходить через випробування й переосмислює своє минуле, повернення до таких архівних моментів дозволяє точніше бачити, звідки беруться подібні наративи й як їм протистояти.