Дослідження, проведене науковцями товариства Макса Планка, виявило потенційний зв’язок між певними генетичними особливостями сучасних людей та спадщиною від неандертальських родичів. Згідно з отриманими даними, генетична зміна, успадкована від цих давніх гомінідів, може бути чинником, що сприяє значному збільшенню м’язової маси у людей. Цей висновок відкриває нові перспективи у розумінні впливу міжвидового схрещування на фізіологічні характеристики Homo sapiens.
Деталізований аналіз показав, що сучасні індивіди, котрі успадкували зазначений неандертальський ген лише від одного з батьків, в середньому демонструють наявність приблизно 270 грамів додаткової м’язової маси. У випадках, коли ген було успадковано від обох батьків, середня різниця у м’язовій масі збільшується приблизно до пів кілограма, що становить близько 500 грамів. Ці кількісні показники підкреслюють виражений вплив цієї генетичної особливості.
Окрім впливу на м’язову тканину, ця мутація асоціюється з іншими фізичними рисами, такими як ширші стегна та певні зміни у будові щелепи, які нагадують характерні особливості неандертальців. Географічний розподіл цієї унікальної неандертальської риси є нерівномірним: дослідники зазначають, що до 24 відсотків населення Південної Азії є носіями цього гена, тоді як серед сучасних європейців його частка становить лише 0,5 відсотка.
Механізм дії цієї генетичної зміни пов’язаний зі способом, у який клітини організму реагують на гормон росту — хімічний сигнал, що відіграє ключову роль у процесах розвитку дитини та стимулює виробництво м’язової тканини. Гормон росту синтезується гіпофізом у мозку, а потім поширюється по всьому тілу через кровотік. Для ефективної роботи цей гормон повинен зв’язатися зі спеціалізованим рецептором на поверхні клітин, який розпізнає сигнал і активує гени, відповідальні за ріст клітин.
У науковій публікації, розміщеній в журналі Current Biology, дослідники представили дані про виявлення двох суттєвих відмінностей у рецепторах гормону росту, що характерні для неандертальських клітин. Співавтор дослідження, доктор Філіп Каніс, пояснив, що виявлений варіант рецептора демонструє підвищену активність. Це означає, що за однакової концентрації гормону росту він викликає сильніший кінцевий ефект у клітинах.
Для підтвердження цих спостережень, вчені провели експерименти з лабораторно вирощеними клітинами, які були спеціально розроблені для утримання або неандертальського, або сучасного людського варіанту рецептора. Результати показали, що клітини, оснащені неандертальським рецептором, зростали приблизно на 40 відсотків швидше порівняно з клітинами, що містили рецептори Homo sapiens. Цей експериментальний доказ підтверджує гіпотезу про більшу ефективність неандертальського варіанта.
Згідно з наявними викопними свідченнями, неандертальці, як правило, мали більш кремезну статуру та значнішу м’язову масу порівняно із середньостатистичною сучасною людиною. Люди, що успадкували цей ген, також демонструють схожі анатомічні особливості, серед яких коротші корені зубів, міцніші кінцівки та більші сідниці. Примітно, що ці відмінності не спостерігалися у дітей віком до 11 років, що вказує на активацію основного впливу гена в період інтенсивного росту під час статевого дозрівання.
Проте дослідники застерігають від припущення, що унікальний зовнішній вигляд неандертальців був винятково результатом ефективнішої роботи їхніх рецепторів гормону росту. Доктор Каніс наголошує на існуванні багатьох інших генів, генетичних варіантів та факторів, що впливають на морфологію, і команда не стверджує, що зовнішність неандертальців можна повністю пояснити одним варіантом. Однак це дослідження є першим, що дозволяє пов’язати певні риси, що нагадують неандертальські, з конкретним генетичним варіантом.
Вчені припускають, що сучасні люди успадкували цей ген внаслідок схрещування з неандертальцями, яке відбулося приблизно 47 тисяч років тому. Цей період припадає на час після основних міграцій Homo sapiens з Африки, що пояснює відсутність цього гена у людей з африканським походженням. Зазначений ген поширений серед до 24 відсотків населення в окремих регіонах Південної Азії, тоді як у європейській популяції його частка становить лише 0,5 відсотка.
Причини такої значної поширеності цієї мутації в Південній Азії наразі повністю не з’ясовані дослідниками. Доктор Зеберг припускає, що висока частота гена може вказувати на його потенційну еволюційну перевагу, яку він міг надавати своїм носіям. Однак існує також імовірність того, що концентрація гена є наслідком так званого “ефекту засновника”, коли невелика група людей дає початок новій популяції, що призводить до зменшення генетичного різноманіття та закріплення певних ознак.
Попри те, що носії цієї неандертальської риси можуть здаватися природними атлетами, дослідники вважають, що це твердження не є цілком обґрунтованим. Хоча люди з цим геном дійсно мають більшу схильність до набору м’язової маси, науковці підкреслюють, що сила визначається численними іншими генетичними та екологічними факторами. Отже, наявність даного гена не є єдиним або вирішальним показником атлетичних здібностей.
Співавторка дослідження, Міріам Беррайтер, аспірантка Каролінського інституту у Швеції, наголошує на важливості фізичних навантажень, навіть за наявності такої генетичної особливості. Вона зазначає, що особистий досвід занять кросфітом підтверджує: навіть неандертальський рецептор гормону росту не може замінити регулярних тренувань. Це підкреслює, що генетичні передумови є лише одним із чинників, тоді як систематичні зусилля залишаються критично важливими для розвитку м’язової сили.
