Традиційні ракети-носії стикаються з фізичними обмеженнями, що змушують конструкторів мінімізувати корисне навантаження задля успішного виходу в космос. Стартап Longshot Space Technology з Аламеди пропонує альтернативний підхід, запозичений з концепцій часів Другої світової війни та дослідницьких програм 1960-х років. Компанія розробляє багатоступеневі гармати, здатні замінити перші ступені ракет, використовуючи принципи послідовного прискорення снаряда за допомогою керованих вибухів газу під високим тиском усередині ствола.
На поточному етапі компанія експлуатує випробувальну установку довжиною 21,3 метри з діаметром каналу ствола 15,2 сантиметри поблизу Барстоу. Вже досягнуті швидкості руху снарядів наближаються до гіперзвукових показників. У найближчих планах інженерів перехід до випробувань гармати довжиною 42,7 метри з діаметром ствола 76,2 сантиметри. Фінальна версія інфраструктури, за проєктом, повинна мати довжину близько 914,4 метрів та здатність надавати 100-кілограмовим об’єктам швидкість, що відповідає восьми числам Маха.
Використання подібних систем дозволяє виконувати гіперзвукові тести для оборонного сектору США значно дешевше за традиційні методи. Замість витрат у розмірі 30 мільйонів доларів на запуск цілі, використання гармати знижує собівартість до 250 000 — 500 000 доларів. Оскільки снаряди мають аеродинамічну форму, що генерує підіймальну силу, вони здатні самостійно коригувати висоту польоту після виходу зі ствола, не потребуючи вертикального наведення всієї конструкції під час пострілу.
Для досягнення орбітальних швидкостей, що становлять близько 5 кілометрів на секунду, розробникам знадобиться гармата довжиною 10 кілометрів з діаметром близько 3 метрів. У цій моделі вантаж виконуватиме роль другого ступеня ракети, маючи власну рушійну установку для корекції орбіти. Основною перешкодою для реалізації проєкту залишається не технічна складність конструкції, а пошук земельних ділянок відповідного розміру для будівництва настільки масштабних промислових об’єктів, що дозволяють безпечно проводити подібні запуски.
Економічна доцільність моделі полягає у низькій вартості експлуатації та можливості багаторазового використання прискорювача. Прогнозні показники собівартості доставки вантажів на орбіту становлять близько 50 доларів за 1 кілограм маси. Ця цифра значно нижча за актуальні ринкові вимоги для розвитку космічних центрів обробки даних, які оцінюються на рівні 300 доларів за 1 кілограм, що відкриває нові можливості для комерційних операторів супутників у разі успішного масштабування технології.
