На каналі УТ‑2 вийшов пілот нового формату: ведучі Єгор Стадний та Юрій Федоренко переглядають архівні сюжети УТ‑1 із медіатеки Суспільного й розбирають, як виглядали «совок у головах» і повсякденне життя на початку 1990‑х. За цими, на перший погляд, наївними репортажами проглядається значно важливіше: як державне телебачення формувало образ суспільства, його настрої, ворогів і мрії.
Цей матеріал зосереджується саме на журналістських практиках того часу — регіональних сюжетах, вуличних опитуваннях, тематичних репортажах — і на тому, як вони впливали на сприйняття демократії, праці, споживання та ролей чоловіків і жінок.
Коли «немає демонстрації»: як регіональне ТБ фіксувало злам радянських ритуалів
Один із найяскравіших артефактів, який розглядають ведучі, — сюжет хмельницького телебачення про 7 листопада 1991 року. Це перша річниця Жовтневої революції після проголошення незалежності. І головна новина дня звучить парадоксально просто: демонстрації немає.
Для радянської системи 7 листопада був не просто датою в календарі, а ритуалом із чітким сценарієм: колони трудових колективів, транспаранти, портрети вождів, обов’язковий репортаж на телебаченні. Коли в регіональному ефірі з’являється сюжет про… відсутність демонстрації, це стає документом зламу всієї символічної архітектури.
Хмельницький сюжет показує, як місцеве телебачення намагається осмислити нову реальність. У кадрі — корифей локальної журналістики, який звик працювати в логіці «свята й звітності», а тепер змушений говорити про порожню площу. Це не просто констатація факту, а фіксація розриву з радянським ритуальним календарем: держава більше не виводить людей на вулицю, а телевізор не транслює масову лояльність.
Важливо, що цей сюжет робиться не в Києві, а в області. Саме регіональне телебачення в 1990‑х було ключовим інструментом підтримки «нормальності»: показати, що життя триває, що «наш Хмельницький» живе своїм життям, навіть якщо імперські свята зникли. Але водночас у кадрі відчувається розгубленість: що тепер вважати святом, які події виносити в головні новини, якщо старі ритуали розсипалися, а нові ще не сформувалися?
Цей регіональний сюжет добре демонструє, як телебачення початку 1990‑х одночасно фіксувало кінець радянської епохи й намагалося не допустити вакууму — заповнюючи ефір будь-якими зрозумілими формами, навіть якщо головна подія дня полягає в тому, що «нічого не відбулося».
Вуличні опитування як телевізійний фетиш: чому BBC вважає це моветоном
Окремий пласт архівів — вуличні опитування. На початку 1990‑х українське телебачення активно використовувало цей прийом, особливо коли йшлося про ставлення до радянських символів, незалежності чи економічних змін. Камера, мікрофон, кілька випадкових перехожих — і ось уже «народ сказав своє слово».
Ведучі УТ‑2 прямо критикують цей інструмент як журналістський метод. Вони згадують, що в BBC подібні опитування вважаються моветоном: це випадкова, нерепрезентативна вибірка, яка створює ілюзію «суспільної думки», хоча насправді відображає лише кілька голосів, зручних для монтажу.
У 1990‑х українське ТБ, навпаки, будувало на цьому цілий жанр. Вуличне опитування виконувало одразу кілька функцій.
По‑перше, воно легітимізувало будь-яку тему через «голос народу». Якщо в кадрі є бабуся, студент, робітник і «інтелігент у пальті», глядачеві пропонується повірити, що це й є зріз суспільства.
По‑друге, опитування дозволяло журналістам уникати відповідальності за власні оцінки. Замість аналітики — монтаж коротких реплік: «люди кажуть», «народ вважає», «перехожі відповідають». Так формується образ суспільства як набору емоційних, часто суперечливих висловлювань, без контексту й пояснень.
По‑третє, це був дешевий і технологічно простий контент. У перехідний період, коли редакції не мали ані ресурсів, ані досвіду глибокої аналітики, вуличні опитування ставали універсальною «латкою» для будь-якого випуску.
Критика цього формату сьогодні важлива не лише як оцінка минулого. Вона нагадує, наскільки легко медіа можуть підмінити реальну соціологію й аналіз випадковими голосами з вулиці — і як це впливає на уявлення глядачів про те, «що думає суспільство».
Ленін у головах: як короткі репліки перехожих вимірювали ставлення до символів
Один із показових прикладів — опитування киян про ставлення до Леніна. На початку 1990‑х питання про радянські пам’ятники, назви вулиць і роль Леніна в історії було не просто історичним, а політичним маркером: через нього вимірювали, наскільки далеко суспільство відійшло від СРСР.
Телебачення обирає найпростішу форму — мікрофон на вулиці. Кілька запитань, кілька відповідей, монтаж — і в ефірі з’являється картинка, яка нібито показує, «як кияни ставляться до Леніна».
Цей формат має кілька важливих наслідків.
По‑перше, він зводить складну тему декомунізації до рівня коротких емоційних реплік. Замість дискусії про відповідальність, репресії, роль більшовицького режиму — «подобається / не подобається», «треба / не треба зносити». Така рамка робить політичну пам’ять питанням смаку, а не етики й права.
По‑друге, опитування створює враження, що суспільство розколоте приблизно навпіл, навіть якщо реальні настрої інші. Монтаж легко балансує «за» і «проти», підсилюючи драму й конфлікт, бо це краще працює в телевізійному форматі.
По‑третє, саме телебачення стає арбітром того, які голоси вважати «народними». Хто потрапляє в ефір, а хто залишається за кадром, вирішує не випадок, а редактор і режисер монтажу. У результаті формується не стільки реальна картина, скільки телевізійна версія суспільства — зручна для показу.
Опитування про Леніна — це ще й симптом того, як довго радянські символи залишалися в центрі уваги. Навіть коли країна вже формально незалежна, телевізор продовжує крутитися навколо питання: що робити з минулим, а не як будувати майбутнє.
«Пропаганда фашизму» як універсальний ярлик: політичний тиск на медіа мовою СРСР
Ще один сюжет, який потрапив до пілотного випуску УТ‑2, — виступ депутата‑комуніста, що звинувачує УТ‑1 у «пропаганді фашизму». Це класичний приклад того, як політики 1990‑х намагалися тиснути на медіа, використовуючи радянську лексику.
У радянській риториці слово «фашизм» було універсальним ярликом для будь-якого інакодумства. На початку 1990‑х, коли цензурні механізми послабилися, але політичні звички лишилися, цей ярлик продовжили застосовувати до журналістів, які дозволяли собі критикувати комуністів, ставити під сумнів радянську спадщину чи давати слово опонентам.
Сюжет із депутатом‑комуністом показує кілька важливих речей.
По‑перше, медіа стають полем боротьби за інтерпретацію реальності. Якщо телебачення дозволяє собі показувати альтернативні думки, його одразу намагаються загнати в рамку «ворожої пропаганди».
По‑друге, радянська мова звинувачень живе довше за сам СРСР. Замість дискусії про стандарти журналістики, баланс думок чи право на критику, в хід ідуть звичні формули: «фашизм», «антирадянщина», «вороги народу». Це не просто риторика — це спроба повернути старі правила гри, де медіа мають бути лояльними, а не критичними.
По‑третє, сам факт появи такого сюжету в ефірі свідчить, що телебачення вже не повністю контрольоване. Якщо депутат змушений публічно звинувачувати канал, значить, канал дозволяє собі щось, що виходить за межі звичної партійної дисципліни.
Цей епізод добре ілюструє, як у 1990‑х формувалася нова роль медіа — між спадком радянської «агітки» й спробами стати майданчиком для різних голосів. І як політичні гравці намагалися втримати контроль, не змінюючи мови, якою вони описують світ.
Жінки‑ДАІшниці як «екзотика»: телевізор і нові соціальні ролі
Окремий сюжет пілотного випуску присвячено жінкам‑ДАІшницям. У ньому все — від «квадратної» картинки до коментарів — працює на те, щоб подати жінок у формі як екзотику.
Телебачення початку 1990‑х ще живе в логіці, де «нормальна» міліція — чоловіча. Жінка в ролі інспектора ДАІ сприймається як щось незвичне, майже цирковий номер, який варто показати глядачам: подивіться, навіть таке буває.
Коментарі в сюжеті підкреслюють цю «дивність». Замість розмови про професіоналізм, безпеку дорожнього руху чи гендерну рівність, акцент робиться на зовнішності, поведінці, «жіночності» в уніформі. Камера працює не як інструмент репортажу, а як погляд, що розглядає об’єкт: як вона стоїть, як говорить, як реагують водії.
Такий підхід показує, як телебачення того часу екзотизувало нові соціальні ролі жінок. Замість того, щоб нормалізувати їхню присутність у «чоловічих» професіях, ефір підкреслює винятковість: це не просто інспектор, це «жінка‑інспектор», майже атракціон.
Водночас сам факт появи такого сюжету свідчить, що зміни відбуваються. Жінки приходять у структури, де раніше їх не було, і телебачення змушене це фіксувати. Але робить це в межах старих уявлень про «жіноче» й «чоловіче», перетворюючи реальний зсув у соціальних ролях на легкий курйоз для вечірнього випуску.
«Молодь не хоче працювати на заводах»: телевізійна ностальгія за радянською трудовою етикою
Ще один характерний сюжет — репортаж студії «Гарт» про те, що молодь «не хоче працювати на заводах». У кадрі — чиновники, представники старшого покоління, герої сюжету, які в унісон нарікають: молоді люди не йдуть у промисловість, натомість «сидять на базарах», торгують, шукають легких грошей.
Цей сюжет відтворює класичну радянську оптику: «правильна» праця — це завод, цех, колектив; «неправильна» — торгівля, дрібний бізнес, базар. Телебачення фактично стає рупором ностальгії за старою трудовою етикою, де цінність людини визначається її місцем у виробничій ієрархії.
У репортажі важливі не лише слова, а й інтонації. Чиновники говорять про молодь із легкою зневагою, герої сюжету виправдовуються або погоджуються, що «так не мало би бути». Базар подається як щось майже аморальне — простір спекуляції, а не підприємництва.
Такий наратив має кілька наслідків.
По‑перше, він делегітимізує ринкові трансформації. Замість того, щоб пояснювати, чому люди йдуть у торгівлю, як змінюється структура економіки, телебачення зводить усе до моральної оцінки: «не хочуть чесно працювати».
По‑друге, він закріплює образ молоді як проблеми, а не ресурсу. Замість дискусії про освіту, умови праці, зарплати, у фокусі — «неправильні» бажання молодих людей, які не вписуються в радянську модель кар’єри.
По‑третє, через такий сюжет глядачеві пропонується просте пояснення складних процесів: якщо заводи занепадають, винна не економічна політика, а «ледача молодь, яка пішла на базар». Це зручна, але хибна рамка, яка знімає відповідальність із держави й системи управління.
Телебачення 1990‑х, яке саме переживає трансформацію, у цьому сюжеті демонструє, наскільки сильно воно ще вмонтоване в радянську уяву про «правильну працю». І наскільки легко медіа можуть перетворити структурні зміни на моральну паніку.
«Совкова якість» проти реальної поведінки: ринок як дзеркало споживача
На іншому полюсі — сюжет‑опитування на ринку про якість товарів. Респонденти ностальгують за «совковою якістю»: згадують, що раніше речі були «міцніші», «надійніші», «служили довше». Але коли доходить до реальної поведінки, майже всі визнають: купують те, що дешевше.
Ця суперечність між словами й діями оголює важливий аспект пострадянського досвіду.
З одного боку, існує міфологізована пам’ять про радянські товари. У ній забуваються дефіцит, черги, обмежений асортимент, але зберігається образ «якісних речей, зроблених на совість». Цей образ стає частиною ширшої ностальгії за «стабільністю» й «порядком».
З іншого боку, реальність ринку 1990‑х — це низькі доходи, інфляція, невпевненість у завтрашньому дні. У таких умовах споживачі змушені орієнтуватися насамперед на ціну. Телебачення, фіксуючи цю суперечність, показує, як люди одночасно тримаються за радянські уявлення про «правильну якість» і живуть за логікою виживання.
Сюжет на ринку важливий ще й тим, що він демонструє: ностальгія — це не лише про політику чи свята, а й про побут. «Совкова якість» стає символом утраченого світу, де, як здається, речі були простішими й зрозумілішими. Але телевізійна камера фіксує, що навіть найпалкіші прихильники цієї якості, стоячи між двома прилавками, обирають не міф, а цінник.
Для глядача це створює подвійне повідомлення. З одного боку, телебачення підсилює ностальгію, даючи їй голос у вигляді респондентів, які хвалять «колишнє». З іншого — ненав’язливо показує, що реальна економічна поведінка людей уже давно живе за іншими правилами.
Висновок: телевізійне дзеркало перехідної епохи
Архівні сюжети УТ‑1 початку 1990‑х, які сьогодні переглядають і аналізують на УТ‑2, — це не просто ностальгійні артефакти. Вони показують, як телебачення конструювало образ суспільства в момент, коли старі структури руйнувалися, а нові ще не були оформлені.
Регіональні репортажі на кшталт хмельницького сюжету про «відсутність демонстрації» фіксують злам радянських ритуалів. Вуличні опитування про Леніна, незалежність чи якість товарів створюють ілюзію «народної думки», водночас підміняючи аналіз випадковими голосами. Сюжети про жінок‑ДАІшниць, «ледачу молодь» і «совкову якість» відтворюють глибинні уявлення про працю, гендерні ролі й споживання — часто в радянських координатах, навіть у формально незалежній державі.
Перегляд цих матеріалів сьогодні дозволяє побачити не лише те, «яким був совок у житті й головах», а й те, як саме медіа допомагали його зберігати або долати. І водночас нагадує: кожне покоління дивиться на себе в телевізійне дзеркало, але не завжди помічає, хто й як це дзеркало тримає.
Джерело
Дивимося відео з минулого! Наскільки міцним був совок в нашому житті і в наших головах. dvd #1