Підприємець і розробник Остін Марчезе, який працює з Claude Code у власних проєктах та бізнесах клієнтів, пропонує дивитися на роботу з AI не як на підбір «чарівних промптів», а як на правильну організацію самої роботи моделі. Один із ключових важелів такої організації — паралельні сесії Claude, або ж «sub‑агенти». Саме вони, за його досвідом і практикою творця Claude Code Бориса Черні, здатні радикально змінити, як стартують і масштабуються проєкти.
У центрі цієї ідеї — дуже проста фраза в Claude Code: «launch sub agents». За нею стоїть новий спосіб мислити про продуктивність, паралелізм і навіть про те, які завдання взагалі має сенс братися робити.
Від односмугової дороги до п’ятисмугової: чому послідовний режим гальмує
Типовий сценарій роботи з AI у коді й задачах виглядає доволі знайомо. Спочатку користувач відправляє в Claude завдання, чекає кілька хвилин на відповідь, перевіряє результат, формулює нову інструкцію, знову чекає — і так по колу. Затримка пояснюється не лише складністю задачі чи обмеженнями моделі, а й фундаментальнішою проблемою.
Марчезе порівнює це з «односмуговою дорогою»: «You’re running one Claude session at a time, sequentially, like a single-lane highway». Користувач буквально змушує весь процес йти в один потік, тоді як модель уже має інфраструктуру для паралельної роботи.
У цей час, зауважує він, можна було б мати «п’ятисмугову трасу»: «you could have had five Clauds doing five different tasks in parallel, like a five-lane highway». Замість одного довгого, послідовного ланцюга — кілька окремих, незалежних гілок роботи, які виконуються одночасно.
Саме так, за словами Марчезе, звик працювати творець Claude Code Борис Черні: «This is what Boris Cherney, the creator of Claude Code, swears by. Multiple Clauds at once, each focused on one task end-to-end». Ключова ідея не лише в швидкості, а в тому, що кожен агент «бачить» лише свою задачу і доводить її до кінця, не змішуючись з іншими контекстами.
Що таке sub‑агенти в Claude Code і чому вони поводяться як окремі моделі
Технічно sub‑агент у Claude Code — це не спеціальна «нова модель», а окрема сесія Claude, яку головний агент запускає паралельно. Формула, якою користується Марчезе, проста: «Sub agents are separate Claude sessions running in parallel. Each has its own context window, prompt, and permissions».
Тут важливі відразу три характеристики.
По‑перше, власне контекстне вікно. Кожен sub‑агент працює зі своїм набором повідомлень і даних, не підтягує історію з інших гілок і не «змішує» попередні відповіді.
По‑друге, окремий промпт. Для кожного суб‑агента можна задати фокус: одна й та ж вхідна інформація аналізується крізь різні інструкції й ролі.
По‑третє, окремі дозволи. У різних сесій можуть бути різні доступи до інструментів та ресурсів, що дає змогу жорстко розділяти завдання за зонами відповідальності.
Марчезе підкреслює, що користувачам не потрібно налаштовувати всі ці сесії вручну. Достатньо у фіналі промпту дати вказівку «launch sub agents» — і головний агент сам розіб’є задачу на частини. Він окремо зауважує, що Claude технічно здатен запускати паралельні сесії «і так», без явної команди, але «Claude out of the box underutilizes sub agents». Головний агент часто поводиться як «я сам усе зроблю», залишаючись у власному контексті там, де паралелізація дала б значно кращий результат.
Навчитися «насильно» вмикати цей режим у потрібні моменти Марчезе називає критичною навичкою для тих, хто хоче будувати швидко.
Багатокутний код‑рев’ю: коли незалежні думки дійсно незалежні
Один із найяскравіших сценаріїв, які Марчезе виділяє для sub‑агентів, — це отримання кількох незалежних поглядів на один і той самий об’єкт. Він описує це як режим «multiple perspectives», коли «five sub agents analyzing the same thing in parallel give you a diverse opinion».
Ключова проблема зі спробами зробити це «в лоб» у межах однієї розмови в тому, що модель починає «якоритися» на попередніх відповідях: «If you ask the same thing five times in one single chat, the model anchors on its previous’s response, and it all converges to the same thing». Замість п’яти різних поглядів користувач фактично отримує один, який поступово уточнюється.
Запуск п’яти окремих sub‑агентів розриває це коло. Кожен із них стартує «з нуля» у власному контексті, з окремим промптом, налаштованим під свою роль: один може дивитися на безпеку, інший — на продуктивність, третій — на читабельність чи продуктову логіку. Той самий принцип, каже Марчезе, застосовується й до нетехнічних задач, коли, наприклад, аналізується контент через різні лінзи.
Тут особливо важлива риса архітектури sub‑агентів: «For both of these, each sub-agent runs with its assigned task without seeing the others, meaning the results of the individual sub-agents won’t impact the others, which is a massive unlock». Відсутність взаємного впливу між сесіями гарантує, що модель не буде підганяти нові висновки під уже сформовану відповідь.
Новий клас задач: коли паралелізм робить можливим те, що раніше не мало сенсу
Друга категорія сценаріїв, яку Марчезе виділяє окремо, — це завдання, що раніше просто не потрапляли в список «реалістичних». Він описує це як «opens the door for new possibilities»: наявність керованих паралельних агентів раптово робить економічно доцільними операції, які в послідовному режимі виглядають надто повільними або громіздкими.
Показовий епізод — власний пошук домену для сервісу buildpartner.ai. Щоб відібрати варіанти, Марчезе «launched 10 different sub-agents to check 10,000 plus domains. Each agent focus on different groups». Кожен агент отримував свою підмножину доменів, перевіряючи їх паралельно з іншими.
У послідовному режимі такий перебір був би малоймовірним: «This is something that I just would have never done because it would have taken too long for a single agent to do, and it just would have been too much back and forth». Паралельні сесії не просто прискорили процес — вони перетворили задачу з «нереалістичної» на буденну.
Цей приклад добре ілюструє зміну мислення, яку пропонує Марчезе: оцінювати не лише швидкість виконання знайомих задач, а й перелік завдань, які в принципі стають досяжними за прийнятний час.
Прискорення рутини: коли «launch sub agents» просто робить усе швидше
Третя, можливо найприземленіша, але від цього не менш важлива користь sub‑агентів — банальне прискорення роботи, коли потрібно виконати кілька незалежних кроків.
Марчезе формулює це максимально прямо: «If your tasks are independent of each other, just launch sub-agents». Йдеться про випадки, коли результат одного кроку не впливає на хід іншого, а тому немає жодної причини ганяти їх у послідовному режимі.
З практичного погляду в Claude Code це виглядає дуже просто: «it’s as simple as writing this at the end of your prompt. Launch five sub-agents to handle this». Користувач описує сукупне завдання, а в кінці повідомлення вказує кількість потрібних «клонів» Claude, які мають підхопити роботу.
Марчезе відверто називає цей підхід одним зі своїх улюблених, зокрема через те, «how lazy you can be with it». Система сама розподіляє шматки роботи між під‑агентами, дозволяючи мінімізувати ручне розкладання задачі на кроки.
Проте він одразу ж озвучує й головне обмеження: «No matter how many sub-agents you launch, if you aren’t crystal clear about what they should be doing, you’re going to be disappointed with the output». Паралелізм не компенсує нечітких інструкцій; навпаки, розмножує їхні наслідки. Без добре продуманого технічного опису чи плану, який задає єдине коректне рішення, навіть десяток паралельних агентів не гарантує результату.
Межі й дисципліна паралелізму: коли варто казати Claude «розмножуйся»
На тлі захоплення швидкістю й масштабом, який дають sub‑агенти, Марчезе не пропонує перетворювати кожне завдання на парад паралельних сесій. Головний його критерій — незалежність задач: якщо кроки не залежать один від одного, паралелізація дає чистий виграш.
При цьому сам механізм під‑агентів він радше описує як «примусовий множник» до можливостей Claude. За замовчуванням, на його думку, модель «underutilizes sub agents»: головний агент схильний тримати все в одній сесії, вважаючи задачу «достатньо легкою», щоб зробити її самому. Використання формулювання «launch sub agents» дозволяє буквально змусити Claude підняти кілька робочих сесій.
Це водночас і потужний інструмент, і джерело додаткової відповідальності для користувача. Чим більше гілок запускається паралельно, тим важливішими стають якісний опис задачі, продумана структура промптів і пояснення того, яку саме частину роботи має виконати кожен суб‑агент.
Висновок: паралельні сесії як новий мінімум для продуктивної роботи з AI
Підхід, який описує Остін Марчезе, зсуває фокус роботи з Claude Code з «одного розумного співрозмовника» до мережі скоординованих агентів. Формула «launch sub agents» виявляється не просто корисним трюком, а новою базовою операцією: від багатокутного код‑рев’ю до масштабного перебору варіантів і прискорення незалежних задач.
Обмеження тут теж очевидні: паралелізм без чітких інструкцій лише створює більше недосконалих результатів, а не вирішує проблему якості. Але коли задачі незалежні, ролі агентів продумані, а очікуваний результат описаний досить конкретно, окремі контекстні вікна, промпти й дозволи для кожного sub‑агента перетворюються на ту саму «п’ятисмугову трасу», на якій AI перестає бути вузьким горлечком процесу.
Джерело
YouTube — Type This Into Claude, It’ll Make You Build 10x Faster.