Італійсько‑американський дизайнер, інженер і засновник стартапу MagicPath П’єтро Скірано — один із ранніх тестувальників моделей OpenAI. У розмові з Роменом Юе він показує, як поєднання GPT‑5.5 і Codex відкриває дуже приземлену, але захопливу нішу: перетворювати забуті девайси з шухляд на робочі інструменти — від міні‑гри на службовому терміналі до «вібраційного пейджера» для ШІ‑агентів.
Шухляда з «мертвими» девайсами як лабораторія для GPT‑5.5
Скірано описує цілу «ауру» навколо своїх експериментів: він буквально оточує себе старими гаджетами, які роками лежали без діла. Це пристрої з невідомою прошивкою, дивними екранами, пропрієтарними протоколами — техніка, мова якої для людини фактично недоступна.
Він визнає, що не «говорить мовою цих пристроїв»: не знає, яка там мова програмування, який стек чи яка внутрішня архітектура. Класична схема з реверс‑інжинірингом, документацією та експериментами могла б забрати тижні, якщо не місяці.
І саме тут з’являється новий сценарій застосування GPT‑5.5 і Codex: чи здатна модель сама «зрозуміти природу цих пристроїв», а потім почати для них щось будувати? Скірано відверто формулює це як виклик: було б круто, якби Codex у зв’язці з GPT‑5.5 зміг розібратися з таким залізом і перетворити його на платформу для нових ідей.
Це не історія про абстрактну «агентність» ШІ, а про дуже конкретне використання: під’єднати, прочитати, інтерпретувати, згенерувати код, прошити, протестувати. Весь традиційний хардварний ланцюжок, але зі ШІ в ролі головного інженера.
Службовий термінал, повернутий у дитинство: клон Doodle Jump
Один із найяскравіших прикладів — невеликий пристрій для «security control», робочий термінал з маленьким екраном, який жодним чином не задумувався як ігрова платформа. За формою це радше утилітарний девайс — щось між пропускною системою і черговим контролером.
Скірано дивиться на нього і вигадує зовсім інше призначення: було б весело зробити для цього пристрою гру. Спершу це виглядає майже абсурдно: незручний екран, дивний форм‑фактор, зовсім не геймерський UX. Але варто було просто повернути пристрій в іншу орієнтацію — тримати його вертикально, а не «як належить» — і ідея раптом стала логічною: це вже нагадує маленьку вертикальну аркаду.
Подальші кроки — показовий мікро‑процес: Скірано під’єднує девайс до Codex, фактично «просить» систему прочитати USB: що це таке, які параметри пристрою, який серійний номер. Codex відповідає, і в якийсь момент з’ясовується головне: з цим можна щось зробити, до нього можна звертатися програмно.
Далі — один промпт. На його основі Codex створює клон Doodle Jump — нескінченну вертикальну гру з платформами. Для Скірано це межує із недовірою: він зізнається, що до того навіть читав API пристрою і не знаходив жодної згадки про вертикальне скролювання екрану. Офіційна документація такої можливості не обіцяла. Попри це Codex «дізнається», як реалізувати вертикальний рух, і на виході — повноцінна гра з безперервним геймплеєм.
Реакція співрозмовника, який бере пристрій у руки, показує ще один нюанс: гра на цьому екрані виявляється не просто «доказом концепції», а реально приємною у керуванні. Це вже не демонстрація «дивіться, це запускається», а продукт, яким можна залипнути.
Коли ШІ розуміє «характер» кнопок
Ще одна деталь, на якій наголошує Скірано, — нюансований контроль. Цей самий аналоговий елемент керування на пристрої має різну чутливість до довгого і короткого натискання. Тобто апаратно він підтримує декілька типів взаємодії, але людському розробнику потрібно витратити час, щоб їх виявити, виміряти й інтегрувати у логіку гри.
Codex, за його словами, сам «вираховує» цю поведінку й використовує її так, щоб досвід гри був плавним. У результаті у гравця є і звичайний стрибок, і своєрідний «дабл‑джамп», коли додаткове натискання дозволяє вибратися з особливо складної ситуації на екрані.
Для хардвар‑спільноти це показовий сигнал: модель не просто пише код за специфікацією, а вміє читати сигнали з пристрою, інтерпретувати патерни і вбудовувати їх в інтерактивну систему. Фактично вона займається тим, що в класичній інженерній практиці назвали б дослідженням UX на рівні «заліза».
Вібраційний «pager» для ШІ‑агентів
Після того, як ігровий експеримент вдався, Скірано ставить інше запитання: як перетворити цей самий пристрій на щось корисне для роботи? І тут вступає в гру ще одна риса його щоденної практики — довгі сесії з Codex.
Він описує типову картину: запускає для Codex завдання, яке може тривати 10, 20 або 30 хвилин. Настільки довгі сесії стали можливими через те, що він довіряє системі — вважає, що Codex може працювати здебільшого без нагляду. Але залишається людська тривога: а раптом агент застряг, а раптом процес завис?
Рішення виявилося напрочуд простим і водночас елегантним: використати вже «зламаний» термінал як вібраційний індикатор завершення задачі. Codex будує керуючий застосунок, який з’єднується з пристроєм і на вхід отримує текстове повідомлення. Коли робота закінчена, девайс вібрує і показує цей текст на своєму дисплеї.
Тепер Скірано може залишити пристрій на столі, вийти по каву, відійти від комп’ютера — і просто чекати на легку вібрацію, щоб зрозуміти: сесія Codex завершена. Це не гучне сповіщення, не черговий банер на екрані, а тактильний сигнал із фізичного об’єкта, який у буквальному сенсі лежить поруч.
Такий сценарій — показовий приклад того, як GPT‑5.5 і Codex можуть не лише писати код чи малювати інтерфейси, а й вбудовуватися у фізичне робоче середовище людини. Залізо, що колись служило одним бізнес‑процесам, стає мостом між людським часом і часом ШІ‑агента.
Від утилітарного «брухту» до нової хвилі DIY‑проектів
Для Скірано вся ця гра з «обломуванням» старих пристроїв має ще одну, майже екологічну складову. Він прямо говорить про відчуття «оживлення» застарілої техніки: девайси, які вважалися зламаними або викинутими в шухляду за непотрібністю, раптом отримують нове життя.
Водночас у цих кейсах проглядається й більше стратегічний меседж для хардвар‑спільноти. Перше — не обов’язково розуміти «мову» кожного окремого пристрою, щоб почати з ним працювати: GPT‑5.5 і Codex можуть виступити інтерпретатором між розробником і пропрієтарним світом прошивок і API. Друге — не обмежуватися очевидними сценаріями. Службовий термінал без ігрової історії цілком може стати майданчиком для аркади, а непотрібний контролер — тактильним каналом зворотного зв’язку з агентною системою.
Самі експерименти Скірано при цьому залишаються в рамках реалістичного, не надто гучного тону. Він не подає GPT‑5.5 як магію, яка «робить все сама», але постійно підкреслює свій власний подив: він не очікував, що багатокомпонентні задачі — від читання USB й аналізу прошивки до вертикального скролу і налаштування аналогового контролера — можуть бути виконані фактично у відповідь на один промпт.
Для тих, хто працює з хардваром, це складається в чітку картину: GPT‑5.5 і Codex стають інструментами, які не просто генерують програмний код, а знижують поріг входу в роботу з невідомим обладнанням. А отже, відкривають поле для нової хвилі DIY‑проектів, де старі пристрої перетворюються на ігрові консолі, індикатори, пейджери або будь‑які інші фізичні інтерфейси для ШІ‑агентів.
Висновок: коли ШІ вчить нас не викидати «залізо»
Історія Скірано з Doodle Jump на службовому терміналі і вібраційним нотифікатором для Codex показує, що GPT‑5.5 змінює не лише те, як ми пишемо софт, а й те, як дивимося на залізо. Пристрої, які здавалися застарілими, непридатними або надто закритими, можуть стати повноцінними частинами сучасних ШІ‑орієнтованих робочих процесів.
Ключова відмінність полягає в тому, що тепер розробнику не потрібно повністю «розгризати» кожне API і кожен протокол самостійно. Замість цього він може ставити запитання рівня «що це за девайс?» і «що з ним можна зробити?», а далі працювати вже на рівні ідей — гри, вібро‑сигналу, нового інтерфейсу. Codex і GPT‑5.5 беруть на себе більшу частину перекладу між цими ідеями та конкретним залізом.
Для хардвар‑ентузіастів та інженерів це відкриває несподівану мотивацію ще раз заглянути в старі шухляди: можливо, найцікавіші прототипи — це ті, які вже роками припадають пилом.
Джерело
Повна розмова доступна на YouTube:
https://www.youtube.com/watch?v=SPC_yCe1cUw