Розмова на каналі Silicon Valley Girl між докторкою Фей-Фей Лі та засновником і CEO MasterClass Давидом Рож’є — рідкісний погляд усередину того, як керівники реально працюють з AI, а не лише говорять про «майбутнє роботи». Лі — одна з ключових фігур сучасного штучного інтелекту, Рож’є — керівник, який на практиці перебудував власний робочий день навколо код-генерації та AI-агентів.
Цей текст зосереджується на одному конкретному кейсі: як CEO самостійно за кілька вихідних побудував свій стек робочих інструментів на базі AI, чому відмовився від частини готових SaaS-рішень і як це вплинуло на продуктивність та відчуття контролю над роботою.
Від «користувача чат-ботів» до автора власних застосунків
Кілька місяців тому набір інструментів Рож’є виглядав так само, як у більшості знаних працівників, які «спробували AI»: він користувався популярними мовними моделями на кшталт Claude і ChatGPT, міг назвати «усі ці інструменти», але залишався саме користувачем готових сервісів.
Зараз картина інша. Він прямо говорить: якби його запитали сьогодні, то замість переліку сторонніх інструментів він сказав би, що «більшість застосунків, які я використовую, я побудував сам».
Йдеться не про перехід у професійне програмування, а про використання код-генерації — тих самих моделей, але у «режимі розробника». Рож’є описує свій нинішній робочий стек так: «Мій CEO-стек — це всі апки, які я побудував… з Claude Code або з Codec».
Тобто базовий зсув виглядає так: замість того, щоб підбирати софт під себе, він за допомогою AI швидко збирає інструменти під власний спосіб мислення, прийняття рішень і організації часу.
Цей підхід напряму пов’язаний з тим, що в розмові багато разів звучить слово «агенція» — здатність діяти самостійно і створювати власні процеси, а не лише вливатися в наявні. Для Рож’є перехід від «я юзаю кілька чат-ботів» до «я написав свої робочі апки на вихідних» — це про розширення саме особистої агенції керівника.
DavidFi: як CEO формалізує свій голос для всієї команди
Один з найпоказовіших інструментів, який зібрав Рож’є, — внутрішній AI-помічник DavidFi.
Він створив модель, що відтворює його стиль письма, і «дав її своїй команді… якщо ви намагаєтеся писати щось у моєму голосі, ось купа імейлів, які я писав». Тобто ядро DavidFi — це масив реальних листів і текстів, які CEO писав протягом роботи, на основі яких модель вчиться відтворювати тон, лексику та структуру аргументації.
Для керівника це вирішує одразу кілька практичних завдань.
По-перше, мінімізує «вузьке горло» у вигляді необхідності кожного разу особисто редагувати всі зовнішні та внутрішні повідомлення «від CEO». Команда отримує інструмент, який дає їм набагато ближчий до оригіналу чернетковий текст, і час співпраці з керівником скорочується.
По-друге, зменшує когнітивне навантаження на самого CEO. Він більше не змушений бути єдиним носієм власного «голосу бренду» — його стиль стає відтворюваним артефактом, який можна передати іншим через AI.
По-третє, це конкретний приклад того, як керівник може «вирізати» зі свого розкладу повторювані, але контекстно чутливі задачі, не втрачаючи якості. Тут немає жодного пафосу про «автоматизацію лідерства» — лише прагматичний застосунок: дати команді інструмент, який наближає їхні тексти до того, як би написав сам CEO.
To-do-апка як примус до рішень: або зроби, або передай, або викинь
Ще один самозібраний інструмент Рож’є — власний застосунок для to-do, який він так само створив за допомогою мовної моделі з можливостями коду. Його ключова логіка — жорстка і дуже проста: «якщо щось у списку понад півтора дня, воно не може там залишатися».
Функціональність не в складних тегах чи канбан-дошках, а у вбудованому дедлайні існування задачі в списку. Система змушує CEO зробити одну з трьох дій:
або виконати завдання тут і зараз,
або «викинути, бо це неважливо»,
або «передати людині в команді».
Таким чином, застосунок перетворюється на механізм насильницького пріоритезування. Він прибирає ілюзію контролю через нескінченний список пунктів, який лише росте. Натомість кожна записана справа за півтора дня або стає реальним результатом, або свідомо зникає, або змінює власника.
Для позиції CEO це ще й спосіб постійно тримати в фокусі делегування: якщо завдання системно «застрягають» у списку, це сигнал, що частину з них потрібно вивести на інших людей. Іншими словами, простий AI-підсилений to-do стає інструментом управління командою, а не лише персональної продуктивності.
Коли «місяці розробки» стискаються до одного вікенду
Рож’є підкреслює, що радикальна зміна стала можливою не тому, що він раптом став інженером, а тому що «вартість створення застосунку впала з місяців до вихідних».
Ця фраза описує не лише фінансову, а й часову та когнітивну вартість. У традиційній моделі, щоб отримати навіть відносно простий внутрішній інструмент, CEO мав би:
відформулювати вимоги,
погодити пріоритет,
почекати дизайну та розробки,
пройти через кілька ітерацій.
Тепер та сама людина може сісти на вихідних, проговорити бажану логіку застосунку з код-орієнтованою моделлю, отримати прототип, погратися з ним, уточнити поведінку й до понеділка вже працювати з живим інструментом.
Для керівників це принципово змінює правила гри: замість «просити побудувати» — «експериментувати самостійно», замість довгих циклів — швидкі проби і помилки. І це напряму підсилює те саме відчуття агенції, про яке в розмові говорять обидва гості.
Як CEO вчить команду не боятися AI
У фрагменті розмови, що стосується навчання співробітників, чітко видно розрив між тими, хто вже «грається» з AI, і тими, кому все ще страшно. Рож’є описує сценарій: до нього приходить працівник і каже, що «дуже хоче почати використовувати AI», але не знає, з чого почати.
Його відповідь — не посилання на онлайн-курс і не інструкція у стилі «йди подивися відео». Він сідає поряд з цією людиною «або в групі з двох-трьох» і «проводить їх крок за кроком базовим таском», наприклад, глибоким ресерчем.
Він чесно зізнається, що іноді думає: «Чи не марную я час?», адже можна було б просто відправити на YouTube. Але на практиці бачить інший ефект: «є щось у тому, що я роблю це з ними, що потім щось розблоковується, і далі вони летять самі».
Цей підхід перегукується з його власним досвідом: доки AI-інструменти сприймалися як «ще одна розумна пошукова система», він теж не отримував від них відчутного виграшу. Прорив стався, коли він витратив один фокусований післяобідній відрізок часу, «правильно все налаштував, залив кілька файлів про те, як думаю і працюю» — і побачив якісну зміну.
Як керівницька практика це можна прочитати як модель: якщо співробітник просить допомоги з AI, це означає, що його щось стримує. І в такій ситуації найцінніше — не інформація, а спільна дія, демонстрація базового сценарію «рука в руці», після якої людина вже може будувати власні експерименти.
Висновок: власні інструменти як новий стандарт керівництва
Кейс Давида Рож’є показує, як для керівника AI може вийти далеко за межі «розумного помічника в чаті» і стати платформою для створення власного робочого середовища.
Кілька ключових висновків із його досвіду:
керівник більше не обмежений готовими SaaS-інструментами — за допомогою код-генерації він може швидко збирати рішення під власний стиль роботи;
внутрішні AI-агенти на кшталт DavidFi дозволяють формалізувати й тиражувати «голос CEO» без втрати автентичності;
простий, але жорсткий to-do-застосунок зі штучним інтелектом може змусити приймати реальні рішення, а не колекціонувати завдання;
«вартість» створення застосунку в часі й зусиллях впала настільки, що прототипи народжуються за вихідні, а не за місяці;
роль керівника щодо AI всередині компанії — не лише стратегія, а й персональний онбординг людей, яким страшно зробити перший крок.
Усі ці елементи складаються в один меседж: у світі, де інструменти стають конструктором, продуктивність і відчуття контролю визначаються не тим, які SaaS-сервіси ви «передплатили», а тим, наскільки сміливо ви використовуєте AI, щоб будувати власні.
Джерело
Godmother of AI: In 10 Years There Will Be Only 2 Kinds of Workers