Коли 64-річного імунолога Фреда Рамсделла оголосили лауреатом Нобелівської премії 2025 року з фізіології та медицини, він навіть не здогадувався про це. Науковець перебував високо в засніжених горах Вайомінгу — поза мережею, серед повної тиші. Лише наступного дня, коли разом із дружиною завершував тритижневий похід, телефон дружини раптово ожив і засвітився сотнями повідомлень. Саме тоді Рамсделл дізнався: він, разом із Мері Е. Брункоу та Сімоном Сакагучі, став лауреатом найпрестижнішої наукової відзнаки за відкриття, що змінили уявлення про роботу імунної системи.
Біотехнологічна компанія Sonoma Biotherapeutics, співзасновником якої є Рамсделл, повідомила журналістам, що вчений “жив найкраще життя — у повному відриві від цивілізації, на заздалегідь запланованому поході”. Сам науковець зізнався, що навіть не знав, що саме того тижня оголошуються нобелівські лауреати, а нобелівському комітету не вдавалося з ним зв’язатися до певного моменту.
Рамсделл пригадує, як це сталося. У горах, на висоті близько восьми тисяч футів, уранці після снігопаду вони з дружиною спускалися до невеликого містечка неподалік Єллоустонського парку. Раптом телефон дружини “упіймав” сигнал мобільної мережі та ожив. “Вона вигукнула: «Боже мій!» — згадує він. — Я подумав, що це ведмідь, адже ми були на його території. А вона каже: «Ти щойно виграв Нобелівську премію!»”. Спершу Рамсделл не повірив, але, побачивши сотні повідомлень, змушений був визнати, що це правда.
Далі все розгорталося як у фільмі. У готельному номері вчений спробував подзвонити до Нобелівського комітету, але у Стокгольмі була перша ночі, тому всі спали. Лише пізніше вдалося зв’язатися. Того ж вечора Рамсделл із дружиною зайшли до найближчого ірландського пабу, замовили вечерю, кілька коктейлів і дивилися Monday Night Football.
Попри довгу наукову кар’єру, Рамсделл не очікував на Нобеля. Вісім років тому він разом із Сакагучі отримав іншу престижну нагороду — премію Краффорда від тієї ж Королівської шведської академії наук. “Я тоді подумав: ось і є належне визнання нашої роботи, більшого очікувати не слід”, — згадує він. Саме тому цьогорічна новина стала для нього повною несподіванкою.
Відзначене відкриття Рамсделла, Брункоу та Сакагучі стосується механізмів, які дозволяють імунній системі не атакувати власні тканини — процесу, відомого як периферійна імунна толерантність. Основою цього відкриття стали дослідження у 1990-х роках, коли команда Рамсделла працювала з так званими “scurfy”-мишами — тваринами, у яких через генетичну мутацію імунна система руйнувала власні органи.
Цих мишей утримували в Національній лабораторії Оук-Рідж (штат Теннессі), заснованій ще за часів Манхеттенського проєкту. Протягом десятиліть вони слугували джерелом для вивчення впливу мутацій, спричинених іонізуючим випромінюванням. “Їх розводили поколіннями, розуміючи, що це надзвичайно цінний ресурс. Але визначити точну причину патології не вдавалося — технології секвенування геному тоді ще не існувало”, — пояснює Рамсделл.
Зрештою, саме в лабораторії невеликої біотехнологічної компанії біля Сіетла його колега Мері Брункоу ідентифікувала ген, який викликав смертельну імунну реакцію. Це стало відправною точкою для нового розуміння механізмів автоімунних хвороб і розвитку клітинних терапій, що замість знищення імунних клітин навчають їх правильно реагувати на сигнали організму.
На думку Рамсделла, визнання саме зараз пов’язане з тим, що відкриття нарешті отримало практичне застосування. “Двадцять п’ять років тому технологій для цього просто не існувало. Навіть якби вони й були, ніхто не ризикнув би інвестувати в такі дорогі терапії. Лише тепер наші ідеї стали реальністю”, — зазначає він.
Розвиток клітинних методів лікування раку та автоімунних хвороб став можливим завдяки роботам колег в онкології, які показали, що клітину можна вилучити з організму, змінити в лабораторії й повернути назад із новими функціями. Саме це, за словами Рамсделла, довело життєздатність підходу, який колись здавався фантастичним.
Учений підкреслює, що подібні відкриття неможливі без широкої наукової спільноти. “Якщо екосистему науки використовувати правильно, вона має колосальну силу, — каже він. — Я все життя працюю в біотехнологіях, бо ціную командну науку. Але більшість ідей, які ми потім втілювали, народилися в академічному середовищі — там, де є простір для ризику й творчості”.
Під час розмови Рамсделл не раз наголошував: за великими нагородами завжди стоїть безліч імен. “Коли оголошують такі премії, занадто багато уваги дістається лише трьом людям. Але без десятків інших учених цього відкриття просто не було б. Йдеться не лише про мою команду чи Мері Брункоу, а про всіх, хто зробив фундаментальні кроки, які привели нас до цього моменту”, — зазначив він.
Для нього головне не особисте визнання, а те, що комітет оцінив саму ідею — відкриття, яке змінило розуміння імунітету та відкрило шлях до нових методів лікування. “Це чудово для всієї галузі, для спільноти імунологів у цілому. Але за кожною премією стоїть спільна праця, і це не слід забувати”, — підсумував Рамсделл.
