Президентство Дональда Трампа стало черговим — і найрадикальнішим — етапом багаторічного розширення повноважень Білого дому. У розмові на каналі Axios Джим ВандеХей та Майк Аллен розбирають, як саме нинішній глава держави користується цією владою — від війни й тарифів до помсти та масових помилувань — і чому це вже створює політичні проблеми для Республіканської партії.
Президент без запобіжників
Американські президенти десятиліттями «розтягують» межі своїх повноважень. Але нинішній цикл виглядає інакше за масштабом і темпом.
Ключова відмінність — стиль ухвалення рішень. Імпульсивні пости в соцмережі фактично перетворюються на державну політику: спочатку з’являється емоційна заява, а вже потім навколо неї вибудовується офіційне пояснення. Це зсуває центр ваги з інституційних процесів на особисті реакції однієї людини.
Політичні «обмежувачі», які стримували попередніх президентів, помітно ослабли. Усередині Білого дому панує відчуття, що традиційні запобіжники — партійна дисципліна, страх перед виборцями, внутрішньопартійна критика — майже не працюють. Залишилися лише два реальні фактори, до яких президент змушений озиратися: суди та ринки.
Попри це, рейтинг підтримки застряг у «верхніх 30%», коаліція Республіканської партії починає розшаровуватися, війна й високі ціни на пальне непопулярні, а навіть тема міграції, де Трамп раніше мав перевагу, більше не працює на нього так, як раніше.
Війна, Пентагон і політика «великого лідера»
Одним із найяскравіших прикладів розширення влади став курс на війну на Близькому Сході. Оточення президента, яке підтримує силовий підхід, апелює до історичної величі: обіцяє «пам’ятники» та роль лідера, що «переробить» регіон. Це добре лягає на самосприйняття президента як «міфічної фігури», яка мислить себе в пантеоні великих правителів.
Цей підхід проявляється і в управлінні Пентагоном. Формально головнокомандувач має майже необмежені повноваження, а Конгрес практично не втручається. На практиці це вилилося в безпрецедентні кадрові чистки серед генералітету — включно з відставками високопоставлених офіцерів під час активних бойових дій проти Ірану. Джерела в оборонному відомстві наголошують: найгучніші звільнення не зачіпали безпосередній ланцюг командування в зоні бойових дій, але сам факт таких рішень у розпал війни називають «нечуваним в історії».
Усе це підкріплюється культом персональної лояльності. Частина чиновників і медійних союзників влаштовують демонстративні «трибути» — від костюмованих виступів до агресивної риторики, розрахованої на схвалення президента. Парадокс у тому, що надмірна показова відданість часто шкодить самому лідеру: він має «вбудований детектор крінжу» і в окремих випадках реагує відставками, як це сталося з колишньою очільницею DHS Крісті Ноєм.
Помста, тарифи й тиск на союзників
Окремий блок — використання державної машини як інструменту помсти. Йдеться як про силові структури, так і про правоохоронні органи. Серед прикладів — спроби задіяти Міністерство юстиції проти окремих опонентів, включно з колишнім директором ФБР Джеймсом Комі, а також агресивне застосування імміграційних служб у режимі, який викликає критику через недостатню підготовку та гуманітарні наслідки.
Ще один вимір — економічна влада. Конституція чітко відносить право запроваджувати тарифи до компетенції Конгресу, але Білий дім фактично перебрав цю функцію на себе, запроваджуючи мита «на кого завгодно і коли завгодно». Суди частково обмежили цей підхід, але загальна логіка залишилася: рішення ухвалюються односторонньо й часто хаотично.
Економічний ефект виявився менш руйнівним, ніж прогнозували багато економістів, однак бізнес отримав іншу проблему — радикальну непередбачуваність. Керівники компаній не розуміють, чи варто заходити на той чи інший ринок, чи не з’являться раптові «каральні» тарифи, які зламають ланцюжки постачання й піднімуть собівартість.
Тарифна політика стала частиною ширшої стратегії тиску на союзників. Країни, які традиційно вважалися близькими партнерами США — Канада, Данія, навіть Гренландія — опиняються під публічними атаками й загрозами економічних заходів. Тут важливий не лише інструмент (тарифи чи риторика), а спосіб мислення: це не стільки продумана політика, скільки персоналізований шантаж, покликаний «вибити» поступки на умовах Вашингтона.
Усе це добре вкладається в те, що співрозмовники називають «трампівським максималізмом»: якщо існує важіль впливу, його потрібно використати на повну, бажано в односторонньому порядку.
Помилування як останній козир і майбутнє президентської влади
Окремий інструмент, який може стати наступним великим полем для розширення влади, — президентське право помилування. Усередині оточення вже лунають очікування, що в разі серйозного тиску з боку демократів президент готовий масово помилувати людей зі свого кола. За лаштунками він, за повідомленнями, уже обіцяв це деяким соратникам.
Політичні наслідки такого кроку можуть бути серйозними — аж до імпічменту. Але розрахунок простий: за нинішнього розкладу шансів на реальне усунення з посади через Сенат практично немає, а отже, можна й далі діяти односторонньо.
У центрі всього — переконання в унікальності власного політичного інстинкту. Те, що для оточення виглядає як імпульсивність («сьогодні так, завтра інакше»), для самого президента — прояв «найсильнішого в історії чуття», якому варто довіряти більше, ніж будь-яким інституціям.
На цьому тлі загальна картина еволюції американської влади виглядає тривожно. За останні 30 років журналісти регулярно фіксували, як кожна нова адміністрація трохи розширює повноваження Білого дому. Нинішній президент просто «витягнув» цю тенденцію до крайності: сьогодні реальний баланс виглядає як «президент — суди — і майже пасивний Конгрес».
Це означає, що країна дедалі більше залежить від волі однієї людини — саме того сценарію, якого засновники США намагалися уникнути 250 років тому. І якщо тенденція збережеться, наступний мешканець Білого дому — незалежно від партії чи статі — отримає ще потужніший, майже монархічний набір інструментів влади.
Джерело
Trump’s ever-expanding uses of power are backfiring on Republicans — Axios