Три роки поспіль отримував Гран-прі найпрестижнішої міжнародної студентської олімпіади з математики – IMC (International Mathematics Competition for University Students) – Данило РАДЧЕНКО, коли навчався на механіко-математичному факультеті КНУ імені Тараса Шевченка. Найсильніший математик Європи серед однолітків, нині він працює в Інституті Макса Планка у Бонні, нещодавно спільно з Мариною В’язовською (про її винахід усі вітчизняні видання писали навесні) продовжив розв’язання однієї з давніх задач комбінаторної геометрії – про укладання куль у просторі – у розмірності 24. Про ставлення до математиків в Європі, їхні інтереси і фільми про них, а також про те, які ще розмірності бентежать молодих математиків, наша розмова з Данилом Радченком.
– Чи популярні сьогодні науковці в Європі?
– Навіть найвідоміші вчені століття, скажімо, Ейнштейн, Фейнман чи Хокінг, далеко не настільки популярні, як спортсмени чи зірки кіно. Хоча завдяки кіно навіть математики набувають популярності серед звичайних людей. Володар чотирьох Оскарів – фільм «Блискучий розум» – зробив широко відомим ім’я Джона Неша. Торік вийшла на екрани картина про Рамануджана («Людина, яка пізнала нескінченність») – індійського математика-самоучку, роботи якого випередили розвиток галузі на добру сотню років. В Україні, на жаль, цей фільм досі невідомий.
– Якщо такі імена популяризують, значить, і в розвиток фундаментальних наук у сучасному світі вкладають великі кошти?
– Це дивлячись із чим порівнювати: якщо з роботами в індустрії чи програмуванні, то математика слабо фінансується навіть на Заході. Можливо тому найпопулярнішим став експериментальний підхід до неї. Створені моделі можна використовувати як у самій математиці, так і в інших природничих науках. Скажімо, прорив, який здійснила Марина, матиме наслідки, скоріше, не завдяки розв’язанню задачі як такої, а завдяки методу, що вона розробила для свого рішення.
Те, що цікаве математикам, не завжди має практичне застосування, але розв’язання багатьох цікавих математичних задач дозволяло розробити моделі або теорії, які потім знаходили практичне застосування.
З іншого боку, якби в XVI-XVII століттях учені орієнтувалися тільки на прикладні дослідження, не існувало б більшості звичних сьогодні речей. Так, мало кому цікаво розв’язувати лінійні рівняння з двома змінними, але без лінійної алгебри не було б досконалих алгоритмів. Саме її використовує, наприклад, пошукова система Google. За влучним виразом відомого вченого Юрія Маніна, автора книги «Математика як метафора», усі матеріальні витрати на математику були з горою покриті технічними досягненнями минулого століття.
– Як довго тривала робота над розв’язанням задачі пакування куль у 24-вимірному просторі?
– Тиждень, майже як створення світу (сміється – Л.К.). Відколи Марина опублікувала свій розв’язок у розмірності 8, шлях уже був зрозумілим і не знадобилося багато часу. Але ж до того ми билися над цією задачею років п’ять, якийсь час не було гарних ідей. Марина В’язовська була найбільш наполегливою, її метод зрештою виявився правильним.
– Задачу Кеплера вже можна вважати остаточно розв’язаною?
– Її розв’язали в розмірностях 1, 2, 3, 8 і 24. А от проміжних результатів немає (наприклад, для 4-вимірного простору). Тут ще може бути чимало цікавого. Нині ми намагаємося перетворити знайдене доведення на певну теорію. Адже створення теорії – це як відкриття нового континенту. Марина його побачила першою: прапорця встановили, тепер треба його дослідити.
– Що спонукає Вас шукати відповіді на теоретичні питання?
– У першу чергу цікавість, живий інтерес. Це як гарне вино: задачі мають різний смак, залежно від настрою можуть бути цікавими різні задачі. У математиці багато залежить від настрою, вона як наукова поезія чи малювання – мистецтво. Математика подібна до музики у тому сенсі, що всі можуть її слухати та насолоджуватися, але не всі навіть ноти знають. Так само і математика: всі можуть почути мелодію математичного доведення, якщо воно гарне. Математична освіта покликана в першу чергу навчити людину слухати математику.
Спілкувалася Лариса Кіт
