Материал опубликован в рамках конкурса Tech Today Awards
Серед наук, які досліджують минуле, антропологія є однією з найперспективніших, адже новітні технології та зв’язки з іншими науками дозволяють відкривати все нові й нові аспекти розвитку людства.
Про досягнення української сучасної антропології говоримо з єдиним в Україні доктором історичних наук за двома спеціальностями, «антропологія» та «етнологія»; провідним науковим співробітником Інституту народознавства НАНУ, професором кафедри фольклористики КНУ імені Т. Шевченка і кафедри етнології та культурної антропології Щецинського університету в Польщі, автором першого комплексного українського підручника з антропології для вищих навчальних закладів Сергієм Петровичем Сегедою.
– Розкажіть, чим збагатилася антропологічна наука за останнє десятиліття? Які нові джерела та наукові підходи використовуються в дослідженнях?
Якщо говорити лише про останні 10 років, то не так і багато змінилося. Первинно антропологічна наука починалася із вивчення черепа і кістяка (краніологія й остеологія), а також тіла живої людини (соматологія), коли антропологи фіксували, колір очей, волосся, шкіри, форму голови, носа, складки верхньої повіки тощо. Існує великий набір цих ознак.
Пізніше у другій половині ХХ ст. з’явилося багато нових напрямків антропології, таких як одонтологія – це розділ, який вивчає особливості будови зубів. Він дуже цікавий і перспективний, оскільки морфологія зубів не залежить від впливу зовнішнього середовища, що дає змогу порівнювати дані різних історичних епох від палеоліту до сучасності. Що ж до будови черепа, то його форма зазнає епохальних змін, що не дозволяє проводити безпосередні порівняння і змушує залучати коефіцієнти, ефективність застосування яких сумнівна. Ще один відносно новий напрямок антропології – дерматогліфіка, яка вивчає міжгрупові варіації папілярних візерунків долонь і пальців. З’ясувалось, що вони суттєво відрізняються у представників різних рас.
Поширення набули також дослідження різних груп і факторів крові (серологія чи гематологія). Спочатку було виокремлено 4 основні групи системи АВ0, далі кількість ознак збільшувалась, і в другій половині ХХ ст. їх було близько 70.
На сьогодні класична антропологія у вивченні питань етногенезу себе вичерпала. Натомість намітився дуже цікавий союз антропології та генних методів. На мою думку, за цим стоїть майбутнє етнічної антропології, яка вивчає проблеми етногенезу, риси схожості й відмінності між представниками різних людських популяцій.
Зараз в нашій країні є лише один фахівець – харківська дослідниця Ольга Утевська, яка працює в цьому напрямку. Використовуючи генні показники, вона відтворює генофонд давніх та сучасних популяцій України. Маю надію, що в перспективі ми зможемо об’єднати свої зусилля задля висвітлення питань етногенезу та етнічної історії українського народу.
– Яких результатів можна очікувати від такого об’єднання?
За цим майбутнє! Звісно, археологи знаходять нові кісткові рештки стародавніх людей, з’являється новий антропологічний матеріал, проводяться нові дослідження, але це вносить лише якісь незначні штрихи до тих висновків, які було зроблено раніше. Що ж до генних досліджень, то вони відкривають зовсім інші перспективи.
Візьмемо для прикладу трипільську культуру. Археологи досі сперечаються між собою, хто був її творцем: місцеві чи прийшлі племена?
Генетик Олексій Нікітін, який працює в Мічиганському університеті, але має родинне коріння в Україні і колись закінчив біофак Київського університету ім. Тараса Шевченка, з власної ініціативи допомагає нашим археологам. Він дослідив кілька трипільських кістяків із печери Вертеба на Тернопільщині. Відомо, що представники цієї культури застосовували трупоспалення, але там під час землетрусу загинула певна кількість трипільців, кістяки яких залишилися в галереях печери. З’ясувалося, що їх гаплогрупи були притаманні людності України ще за доби верхнього палеоліту. Тобто носіями культурних традицій Трипілля, принаймні в цьому регіоні, була місцева людність. Звичайно, це лише попередні висновки, які будуть уточнюватись в ході подальших досліджень.
– Нещодавно Вас як експерта запрошували до участі в проекті «Повернення своєї історії», у рамках якого за допомогою сучасних методів антропологічної реконструкції вдалося відтворити обличчя дружини Ярослава Мудрого – Інгігерди. Як виникла ця ідея?
Ще у 2009 р. в Національному історико-культурному заповіднику «Софія Київська» було створено спеціальну комісію для вивчення саркофага Ярослава Мудрого. Керівництво антропологічної частини дослідження було доручено мені. З’ясувалося, що кістяка князя в саркофазі немає, він нині знаходиться у США. Там знаходився лише скелет Інгігерди. Востаннє його досліджували у 1940 р., а з того часу наука збагатилася новими методами, і ми мали змогу провести дуже детальний антропологічний аналіз кісткових решток.
У мене була мрія – відтворити зовнішність Інгігерди за допомогою сучасних методів графічної антропологічної реконструкції. Використовуючи 3D-технології, можна зробити не просто графічний малюнок, а об’ємний і детальний портрет. Такі технології широко застосовуються у США, Великій Британії та інших країнах. Наприклад, на сторінках National Geographic регулярно друкуються антропологічні портрети первісних людей, відтворені з допомогою 3D-технологій.
Приблизно два роки тому до мене звернулися журналісти з телеканалу «1+1», повідомивши, що хочуть зняти фільм, який має вийти до 24 серпня 2016 року. Для цього їм потрібно знайти сюжети, які були б цікаві для глядачів і привернули їх увагу до української історії. Я запропонував їм розповісти про підсумки досліджень саркофага Мудрого, заодно відтворивши зовнішність Інгігерди.
– Розкажіть, як вдалося знайти спеціалістів, щоб зробити реконструкцію?
З одного боку, досі функціонує московська лабораторія пластичної реконструкції, заснована Михайлом Герасимовим, що до минулого року мала статус відділу Інституту етнології та антропології РАН ім. М. М. Міклухо-Маклая. Після раптової смерті її останньої керівниці Тетяни Балуєвої лабораторію ліквідували, однак залишились її колишні співробітники, які працюють в цій царині і з якими в мене до останнього часу зберігалися гарні суто людські і ділові стосунки.
В умовах гібридної війни Росії проти України підтримувати ці стосунки дуже складно. Нещодавно я відмовився від участі в роботі конференції в Москві, дуже цікавої в професійному відношенні, куди був запрошений її організаторами. Наскільки мені відомо, «кримнашівців» серед них немає. Однак їхати до столиці держави, яка окупувала частину території України, немає жодного бажання. Зрештою, це навіть небезпечно, як про це свідчить відома історія з нашим журналістом.
Оскільки я також маю давні ділові стосунки з польськими антропологами, то запропонував звернутися з приводу реконструкції зовнішності Інгігерди до них. Разом із моїм товаришем і завідувачем кафедри етнології та антропології Щецинського університету Каролем Пясецьким ми знайшли знайшли хорошу спеціалістку у цій царині – пані Дороту Лоркєвіч-Мушиньську з Медичного університету ім. Кароля Марцинковського в Познані. Часу було обмаль, але вона встигла виконати замовлення ТСН і надіслала портрет дружини Ярослава Мудрого за кілька днів до завершення проекту.
Передбачається, що ми з пані Доротою продовжимо співпрацю, опублікувавши підсумки досліджень кісткових решток Інгігерди та історію створення її антропологічного портрету в одному із наукових видань.
– Чи можна назвати цей проект прикладом сучасного антропологічного дослідження?
Так, можна. Наші колеги-журналісти виявилися ініціативними і діловими партнерами, хоча в своєму фільмі і припустилися кількох «ляпів». Один із них стосується їхнього твердження про те, що в Росії вважають, нібито Інгігерду поховано в Софії Новгородській. Це не зовсім так: там ще в ХV ст. була запущена легенда про поховання Анни, першої дружини князя, відомості про котру зволяться лише до однієї літописної згадки, до того ж вкрай фрагментарної та суперечливої. Насправді жодного княжого поховання ХІ ст. там немає, це один із міфів, створених в Московії і Російської імперії. Це визнають самі російські вчені і серед них – Денис Пежемський, який очолює антропологічну частину дослідження заповідника Софії Новгородської.
– А в Україні роблять такі реконструкції?
Мені здається, що в Україні є судово-медичні лабораторії, фахівці яких спроможні відтворити обличчя людини за черепом. Але вони не публікують результатів цих робіт, вони, мабуть, виконуються для службового користування.
Проте слід розуміти, що для відтворення обличчя історичної особи слід мати елементарні знання в антропології й історії. Таких фахів серед фахівців судово-медичних закладів немає.
Вихід із цієї ситуації є: слід налагодити співробітництво між антропологами і спеціалістами з комп’ютерної графіки. Безперечно, в нашій країні є такі спеціалісти, просто вони працюють у видавництвах, редакціях сучасних часописів тощо.
– Які Ви бачите шляхи популяризації антропології в умовах сьогодення української науки?
Перший – написання науково-популярних робіт, а другий – створення власного сайту, на якому публікувати матеріали, які можуть бути цікаві широкому загалу.
Що стосується першого шляху, то я став на нього ще в 80-х рр. минулого століття, опублікувавши в популярному тоді журналі «Наука і суспільство» серію статей про антропологічний склад населення України, починаючи від доби верхнього палеоліту і закінчуючи середньовіччям. Вони користувалися великою популярністю. Вже в наші дні я написав книжку «У пошуках предків. Антропологічна та етнічна історія України» і її теж «розмели» зацікавлені читачі. Коли книгу розкуповують, то видавництва радісно потирають руки, а авторові теж дуже приємно. Я бачу, що антропологічна проблематика цікава читачам, отже, треба знайти час, щоб поновити текст, внести доповнення до нього та підготувати нове, 3-тє видання згаданої книги. Знайти час складно, оскільки восени минулого вийшла друком перша частина моєї монографії «Пантеон України», і треба якнайшвидше завершувати її другу частину (кожна з них – окрема книжка).
А ще – робота над плановими завданнями Інституту народознавства Національної Академії наук України, викладацька діяльність і т.п.
– Що Вас надихнуло до написання книги «Пантеон України»?
Одного разу я читав Геродота і наткнувся на епізод, пов’язаний з вторгненням перського царя Дарія на територію України. Переправившись через Дунай, він спрямував своє величезне військо, чисельність якого, за деякими джерелами, сягала 100 тис., на скіфські кочовиська. Однак скіфи постійно уникали бою, обмежуючись локальними сутичками. Тоді розлючений Дарій послав одному із скіфських царів скіфів листа, у якому вимагав або вступити з ним у бій, або визнати його своїм володарем. Той відповів: «Коли ви бажаєте будь-що стятися з нами, то ось є у нас батьківські могили. Знайдіть їх і спробуйте зруйнувати – тоді дізнаєтеся, станемо ми битися за ці могили чи ні…».
Ця відповідь є дуже символічною. І прадавні племена, і середньовічні та сучасні народи шанували могили своїх предків. Знищити могили – це означало позбавити народ історичної памяті, перетворити їх на манкуртів, людей без роду і племені. І це дуже добре знали наші вороги, тому могили наших визначних історичних діячів ще донедавна були у вкрай занедбаному стані й про них часто взагалі не було жодної інформації. Я в цьому пересвідчився, коли почав вивчати матеріали, які стосуються могили Івана Сірка, череп якого я випадково виявив у Москві і повернув в Україну.
Згодом в мене з’явилася внутрішня потреба знайти і узагальнити свідчення, які стосуються могил визначних діячів вітчизняної історії та культури. Так 2009 з’явилася моя книжка «Гетьманські могили», що хутко зникла з книгарень – з’ясувалалося, що ця проблематика цікавить не лише мене. Що ж до «Пантеону України», то це продовження справи, яку належить завершити найближчим часом.
– І на завершення, на Вашу думку, як молодому досліднику знайти актуальну та науково й суспільно значиму тему для дослідження?
Будь ласка, для тих, хто хоче присвятити себе антропології, в Інституті археології НАН України є відділ біоархеології, там є аспірантура з даної спеціальності. Також у Києво-Могилянській академії запроваджено магістерський курс з давньої історії України і археології, куди входять деякі дисципліни антропологічного профілю.
Моя сумна практика свідчить про те, що дуже багато людей на загал цікавляться антропологією, а от коли розуміють, що треба багато часу, аби чогось досягти в цій науці, відмовляються і йдуть шукати більш грошовиті сфери діяльності.
Щодо суспільної значимості тематики антропологічних досліджень. Антропологи – це не політологи, які відстежують події міжнародного життя і вдаються до коментарів і прогнозів, які часто не справджуються. Вони працюють над фундаментальною проблематикою. У нашій країні, на мою думку, такою проблемою є етногенез українського народу. У інших європейських країнах етногенезом титульних націй займались ще наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. і там ця проблематика вже давно нікого не цікавить. А для нас, українців, вона важлива і актуальна хоч б тому, що ідеологи «русского мира» абсолютно безпідставно стверджують, що ми – «єдіний народ» з росіянами та білорусами. А ми відчуваємо себе окремим народом. Що ж, хай нас розсудить антропологія та генетика.
Автор: Оксана Іллюша
