Матеріал опубліковано в рамках конкурсу Tech Today Awards
Ярина Цимбал — одне з небагатьох медійних облич української гуманітарної науки, літературознавець, співробітниця Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Ярина спеціалізується на творчості Майка Йогансена, українському авангарді та літературі 1920-років, завдяки її лекціям київські хіпстери та інша жадібна до знань публіка тепер оперує термінами «поезомалярство» і «монтажний роман», відрізняє футуризм Михайля Семенка від авангарду Валер’яна Поліщука.
Якось Ярина обмовилася, що збирає книжки 1920-х років, і я запропонувала їй поговорити про це хобі, але антикварна тема плавно переросла в розмову про високі і низькі жанри в літературознавстві і звернула на улюблені 1920-ті.
Про антикварні книжки
— Ярино, розкажи про своє захоплення старими книжками.
— Цей інтерес специфічний, бо я збираю книжки не так, як справжні колекціонери: для мене не завжди важить обкладинка, стан книжки, для мене важить, щоб це була книжка 1920-1930-х років — художня література або літературознавство, те, що становить мій професійний інтерес.
— З чого почалася колекція?
— По-перше, я люблю книжку як таку. По-друге, мені подобаються видання того часу — верстка, художнє оформлення, обкладинки. А крім того, одна справа за кожним ксероксом бігти в бібліотеку, а інша — книжку з полиці, виписати цитату чи уточнити факт і поставити на місце. У 2006 році, коли я була науковим редактором книжки Мирослава Шкандрія про літературну дискусію 1920-х років, я страшенно намучилася з архівами Вернадки й Інституту літератури. Якби я редагувала її зараз, відшукувати цитати було б набагато легше — у мене майже все є вдома.
– Яка була твоя перша букіністична книжка?
– Мої книжки не букіністичні, а антикварні, бо випущені до 1950 року. Першою була «Записки кирпатого Мефістофеля» Винниченка. Я купила її ще аспіранткою на Петрівці, з землі. Тоді поруч із виданням Винниченка лежали кілька книжок, які я не могла собі дозволити, бо вони коштували шалені гроші, які тепер видаються копійками.
Пам’ятаю, року десь так 1999-го книжка Олексія Кундзіча з його дарчим написом — правильно це називається інскрипт — продавалася за 25 гривень. Я її не купила, бо моя аспірантська стипендія всі три роки аспірантури була 188 грн. А тепер ціна такої книжки в середньому 2000 грн.
Один чоловік виставив на аукціоні книжку-звіт української літератури до чергового з‘їзду Рад, у якій вміщено по одному віршу або короткому оповіданню кількох десятків письменників, за 90 000 грн. Для мене там найцінніше — фотографії. Наприклад, фото Олександра Роховича, яке я ніде не могла знайти: людина на початку 1930-х поїхала до Москви і спокійно там жила, тому пізніші його фотографії є, а вся українська біографія невідома. Я пишу продавцю: може, ви один нолик випадково дописали, бо за таку ціну можна село купити. А він відповідає: книжки так і коштують, а цієї взагалі немає в жодній бібліотеці світу. Але ж цим букіністам доступні які бібліотеки? Публічна в Нью-Йорку, Гарвардська, Йєльська, а там дуже погано шукаються кириличні книжки через трансліт: додумайся, як вони Йогансена передали — через Y, J чи I. Я знайшла таку саму книжку на сайті НБУ ім. Вернадського. Потім побачила, що продавець знизив ціну до 30 000 грн.
— Ще ти говорила, що одного разу викупила письменницький архів. Чий?
— За сприяння і спонсорства однієї хорошої людини ми купили архів українського поета Петра Дорошка, який дебютував на початку 1930-х, а помер 2001 року. Коли нащадки оголосили про продаж бібліотеки й архіву, мені пощастило купити для себе «Подорож ученого доктора Леонардо» Йогансена, друге видання, і останню прижиттєву збірку віршів Володимира Свідзінського. А архів — 25 коробок, набитих паперами, ми купили для Інституту літератури.
— Наскільки це популярна практика, коли Інститут купує архів якогось письменника?
— Інститут не купує документи — це офіційна позиція, у нього немає на це грошей. На моїй пам’яті, наприклад, продавалися рукописи Марка Вовчка: за кілька документів (пару оповідань російською мовою і щоденникові записи за короткий період часу) просили, здається, 4 000 доларів. Архів Марка Вовчка зберігається у нас в Інституті, бо Олександр Дорошкевич свого часу поїхав у Нальчик і забрав архів для Інституту літератури, але окремі документи спливають на антикварному ринку.
— Хто твої конкуренти, які полюють за антикварними книжками, рукописами і так далі, якщо Інститут не купує, чи колеги твої колекціонують такі речі?
— Не знаю, напевне, букіністи й антиквари, які їх продають. Але я не полюю, якщо мені трапляється — купую, я не торгуюся на аукціонах, наприклад. Очевидно, є люди, яким лестить, що в них є рукопис когось із видатних, але ринок паперів я знаю погано. Якби я могла купити подібні документи, я їх передала б в архів Інституту літератури. Вважаю, що такі речі — національне надбання, і вони повинні належати народу. Власне, я передала кілька документів, які мені з моїм братом Богданом, котрий працює у відділі рукописів Інституту літератури, пощастило придбати: кілька фотографій Еллана-Блакитного, Олександра Ковіньки, документи з архіву маловідомого письменника Юрія Ясницького.
У нас із Богданом, по суті, спільна бібліотека, жартуємо, що коли я вмру, то всі мої книжки відходять йому, бо він знає, що з ними робити. Богдан текстолог і теж займається 1920-ми роками. Не можна дружити зі мною чи бути моїм родичем і не любити 1920-ті роки.
— Ти зібрала весь корпус літератури 1920-1930-х років?
— Ні, сьогодні неможливо зібрати повну бібліотеку по двадцятих-тридцятих роках, через те що більшість письменників було репресовано і люди позбувалися їхніх книжок. Окрім того, багато втрачено під час війни й окупації. У мене багато старих видань Майка Йогансена, я захистила дисертацію «Творчість Марка Йогансена в контексті авангарду 1920–30-х років». Першу книжку (першу для мене і першу для Йогансена) мені подарував мій науковий керівник на Миколая на першому курсі.
Про високі та низькі жанри в українському літературознавстві
— Ти написала дисертацію по Йогансену, читаєш лекції, дуже багато знаєш про цього письменника, чому не видала книжку?
— Я не робила монографію по дисертації, бо коли після захисту почала працювати над її розширенням — щоб це був текст для людей, а не для опонентів, матеріалу назбиралося дуже багато, він поліз в усі боки, і зрештою я зрозуміла, що книжку треба переписати. Від багатьох ідей, висловлених у дисертації, я відмовилася. Але збираюся написати дві книжки про Йогансена — одну вузькоспеціальну, по текстології, другу — біографію Йогансена, яка називатиметься просто «Майк». Ще я мрію зняти фільм про Йогансена, такий як «Птица-Гоголь» Леоніда Парфьонова, це ідеальна журналістська форма, щоб розповісти широкому читачеві про письменника.
— Принагідно хочу в тебе запитати про наболіле: чому українська гуманітаристика, на відміну від західної, неймовірно нудно написана, причому і в літературознавстві, і в мистецтвознавстві цей совковий підхід видають за науковість. Правда, у літературознавстві бувають винятки — книжки Тамари Гундорової, покійної Соломії Павличко, Віри Агеєвої, Григорія Грабовича.
— Я багато про це думаю, та й розмови у відділі сприяють. Якось було у нас в Інституті засідання, і аспірантці порадили, коли вона перероблятиме дисертацію на монографію, змінити тему, переформулювати її так, щоб вона була читабельнішою і зрозумілішою людям. Проте дехто з колег обурився, мовляв, не можна опускатися до рівня малоосвічених читачів. Їм заперечили, що навіть студенти Могилянки не завжди розуміють наші тексти, на що прозвучала десь така відповідь: я пишу не для студентів Могилянки, а для вас, моїх колег. Нас у відділі літератури ХХ століття працює півтора десятка осіб, писати книжки для п’ятнадцятьох означає забути, що ми існуємо на гроші платників податків, які теж мають право розуміти наші книжки. Інший бік медалі полягає в тому, що Інститут як державна неприбуткова установа не має права продавати свої видання, отже, для нас головне — видати і роздарувати своїм знайомим безкоштовний тираж, тому про читабельність і захопливість книжки ніколи не йдеться.
Уявімо на мить, що розпустили Інститут літератури, куди хто прилаштується? Що вміє літературознавець, якщо не працювати в Інституті літератури? Можна піти викладати, але у кожному виші є свої викладачі і пробитися туди неможливо. Тому люди й тримаються за цю роботу.
— Але ж ти пишеш у журнали і на сайти, працюєш на телебаченні, читаєш лекції, редагуєш тексти, укладаєш антології — ти вмієш робити купу речей, не втрачаючи «академічності».
— Так, я вмію робити достатньо речей, щоб прожити і поза Інститутом, хоча я дуже вболіваю за його долю. Не тому, що я в ньому працюю, а тому що в нашій країні, де університетський викладач не завжди може віддаватися науці через велике навантаження, роботу зі студентами, Інститут літератури — ідеальне місце, де ти можеш займатися суто наукою. Мені поки що доводиться працювати в інших сферах, щоб заробляти на можливість займатися наукою.
Я вже багато років записую свої прибутки і джерела надходжень. У грудні вирішила порахувати, який відсоток становлять гонорари, пов’язані з літературознавством, моїм фахом, — а це лекції, екскурсії, статті в «Українському тижні». Повір мені, це менше, ніж 1 %.
— Тоді коли ти встигаєш займатися чистою наукою?
— Не можна ж цілий день займатися чимось одним? Я стараюся робити, як Корній Іванович Чуковський. У його робочому кабінеті стояло три столи, на кожному лежали матеріали до іншої праці: на одному — для книжки про Некрасова, на другому — для книжки «От двух до пяти», на третьому — «Высокое искусство». І він перечитував усі літературні журнали, які виходили, листувався, писав від руки. Щоправда, у нього були секретарі, але ж і робив він набагато більше, ніж я.
Будь-який текст у мене народжується задовго до того, як я його перенесу на папір. Я можу, засинаючи, придумати хорошу назву чи хорошу ідею для статті, якесь речення, структуру тексту. Стараюся вчитися у тих авторів, які мені подобаються. Наприклад, я допомагала підбирати цитати до книжки Сергія Плохія «Козацький міф», і засвоїла у нього детективний рецепт писання текстів. Для текстів, навіть для наукових, я завжди намагаюся підібрати назви, які привертатимуть увагу, перші речення писати так, щоб прочитавши його, людина читала статтю далі. Пам’ятаю, я назвала статтю “Хай живе прилюдний поцілунок в голу жіночу грудь”: проблеми видання і коментування приватних текстів інтимного характеру» для збірника «Спадщина», що його видає відділ рукописів. І завідувачка відділу Галина Миколаївна Бурлака мені сказала: «Так, Яринко, це останній раз у нас у назві цицьки». Але на сайті academia.edu стаття мала такий успіх, стільки переглядів і скачувань, що Галина Миколаївна вже ніколи не заперечувала проти екстравагантних назв.
Від Йогансена я навчилася, що немає у світі такої речі, про яку не можна було б цікаво розповісти. Це гасло Йогансен придумав для «Універсального журналу».
— Белетризовані письменницькі біографії — теж низький жанр, я правильно розумію? Тому їх і немає в українських письменників?
— У нас серед літературознавців цей жанр називають «літературний портрет», і так, його зневажають. Наприклад, дисертацію «Життя і творчість Марка Йогансена» захистити неможливо, хай ти відкрив безліч фактів, сформулював нові концепції щодо творчості, — це все не має значення, тому що відсутня наукова проблема в дисертації. Знову ця проблема: літературознавство працює на себе, а читачі десь окремо. Читачі хочуть читати біографії, а ми хочемо писати про структуралізм.
Склалося якесь таке уявлення, що якщо ти український літературознавець, ти маєш бути жертовним і не можеш бути успішним. Українське літературознавство — це українська справа з великої літери, це такий вівтар, на який ти приносиш у жертву фінансовий успіх, особисте життя — хто що може. Та сама радянська концепція, що і в історії української літератури: усі хворі, усі неодружені, ніхто нікого не любив, ніхто не заробляв гроші. У нас ніхто не зважає, як так сталося, що Іван Карпенко-Карий помер на лікуванні в Берліні, а Василь Доманицький— у Ніцці. Володимир Винниченко отримував дуже непогані гонорари, його п’єси уже до революції йшли в усіх європейських театрах, він з того мав авторські відрахунки, і Євген Чикаленко у своїх мемуарах згадує, що Винниченко повернув йому борги, отримавши черговий гонорар. Серед письменників були сибарити, але в концепції радянського літературознавства письменники мали бути борцями, патріотами, жертвами, боротися з соціально-економічними утисками. І це залишилося дотепер. Нині ми теж маємо бути ідейними літературознавцями, боротися за українську справу, за патріотизм і, очевидно, не брати гроші за лекції. Бо вважається, що якщо ти це робиш для популяризації української літератури, ти що, ще з цього хочеш мати гроші? Українська література — це не бізнес, це покликання.
Мені здається, що ми за інерцією тягнемо і тягнемо цю просвіту і не хочемо зрозуміти, що у нас була своя європейського рівня література.
Про улюблені 1920-ті
– Коли ми говоримо про літературу 1920-х, маємо на увазі літературу українською мовою?
– Я говорю про літературу українською мовою, але ж виходили книжки і на ідиш, і російською. Видавництво «Пролетарий», наприклад, перекладало твори українських письменників російською мовою і видавало для російськомовних робітників Харкова й Донбасу.
– Ти як літературознавець бачиш якусь тяглість в українській літературі – від 1920-х до сьогодні?
– 1920-ті великою мірою вплинули на сучасних авторів, бо у 1990-ті відкрилися архіви і стали доступними заборонені раніше тексти, і дещо встигли перевидати, поки не вдарила чергова фінансова і видавнича криза, тож сучасні молоді письменники формувалися, вже знаючи ці твори. Бо, наприклад, у 1960-ті перевидань було дуже мало і шістдесятники заново винаходили те, що вже було придумано у 1920-х роках. Очевидно, якась тяглість простежується, але невелика – через перерваність традиції на 50 років, виходить, що це ніби не тяглість, а засвоєння того досвіду. Хороший приклад Владислав Івченко, – наш супердетектив, а ми вам показуємо, що детектив був у 1920-х і не гірший за Івченка, мало того, і ми з тобою, і наші сучасники читаємо ті детективи з не меншим інтересом, ніж Івченка.. В «Українському тижні» я вже надрукувала кілька статей в циклі про 1920-ті, і на сайті litakcent.com є окрема кнопка «20-ті. Live з Яриною Цимбал”, де я пишу всякі цікавинки про 1920-ті роки.
— За що ти любиш 20-ті?
— Мені подобається, що в ті часи у людей не було «зерна неправди за собою», в тому сенсі, що кожен робив, що хотів. Тепер дуже популярні різні шпигунські теорії про те, як страшно їм було жити в тих умовах, як усе це гнітило письменників, як Микола Хвильовий кілька разів намагався накласти на себе руки, поки не застрелився у травні 1933 року, але ж було і багато іншого. У 1920-ті роки виходило безліч журналів, Наркомос підтримував усі видання, заснувати новий журнал не було проблемою.
Якщо у 1990-х роках ми довго не могли вийти з постколоніального оглядання на Москву, то у 1920-х роках письменники зовсім не орієнтувалися на російську літературу. У це десятиліття вони вже перестали трудитися над національною патріотичною ідеєю, бо вона великою мірою реалізувалася у визвольних змаганнях , і раптом усі відчули, що можна написати все, що завгодно: можна інтелектуальну прозу, а можна — масову літературу, можна подорожувати, можна бавитися в слова. Недавно стартував книжковий проект видавництва “Темпора” під назвою “Наші двадцяті”, для якого я готую шість антологій жанрової прози тих років. Антологію детективів “Постріл на сходах” уже можна купити в книгарнях.
Я хотіла б створити Центр дослідження авангарду і під його дахом об’єднати ті проекти, які я нині реалізую з різними виданнями, установами, організаціями, видавництвами. Центр одночасно провадив би і наукові дослідження, і популяризував би український авангард для широких мас.
— Тобі сучасна українська література цікава?
— Хороше запитання. Бо нецікава. Я часто починаю читати і розумію, що я щось таке знаю краще з 1920-х років. От, наприклад, репортажі. Я була в журі премії «ЛітАкцент року» в номінації «Літературознавство й есеїстика». Так от «Майдан Тахрір» Наталки Гуменюк — це просто учнівський твір порівняно з тими репортажами, які писали у 1920-х. Репортажі Йогансена, Олександра Мар’ямова, Олексія Полторацького, книжка «Поїзди підуть на Париж» Гро Вакара, написана на основі мемуарів учасника Іноземного легіону в Африці, книжки про подорожі в Монголію, Персію, на Донбас читаються суперзахопливо. Олександр Мар’ямов вчасно виїхав до Москви, працював там у журналі «Новый мир» заввідділом публіцистики і писав репортажі, але однаково це був уже не той рівень репортажів, які він писав в Україні на початку 1930-х. Більшість із цих письменників було репресовано в 1930-х, тому про них ніколи не говорили.
Багатьом сучасним авторам бракує майстерності й уяви, молоді часто захоплюються скороминущими ідеями Мені дуже імпонує позиція нинішніх критиків, які невтомно нагадують літераторам, що ми вже втомилися від фантастики, фентезі, фантсмагорійності і потребуємо добротного реалістичного психологічного роману.
Автор: Валентина Клименко
